Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

— Не переживатимеш? — здивувався Картер. — Чому? Хіба ти з каменя? Хіба в тебе замість серця арифмометр? Хіба тобі справді не хочеться побачити рідних?

— А чого на них дивитися? Давно забув, які вони є. Та й вони платять тією ж монетою. Поховали як такого, що пропав безвісти. П'ятнадцять років ні слуху, ні духу. За цей час у голому степу ліс виростає, ріки висихають, гори з місця зрушують.

— Це, звичайно, правда, але все-таки… рідна мати, дружина, діти.

— Дітей тоді жалієш і любиш, коли вони на твоїх руках ростуть, пуповиною з ними зв'язаний. А відносно дружини… з ким ніч ділиш, та тобі й дружина. У вільний день, в неділю знаходжу собі дружину у веселому будинку Регенсбурга.

— Слухай, Дороше, не прикидайся дурнем. Ти значно кращий, ніж хочеш удати. Не вірю я, що в тебе немає потреби в сімейному затишку.

— Мало які можуть бути потреби у нашого безрідного брага.

— Але ж сім'ю створює навіть африканський дикун. А ти… Невже бурлакою на все життя залишишся?

— А на які ж кошти я створю її, сім'ю?

— Ти матимеш гроші, коли виконаєш завдання і повернешся. І не малі. Три тисячі доларів.

— Три тисячі!.. Могли б і більше заплатити, містер Хеннеді. Все-таки головою ризикую.

— Це правильно. На жаль, така норма. І я не можу її збільшити зараз. Але клопотатиму про перегляд гонорару до п'яти тисяч. І, мабуть, доб'юся.

— Одержу ці п'ять тисяч, тоді й про сім'ю подумаю. А поки що, містер Хеннеді, не до такої розкоші. Тепер моє особисте життя тут. — Дорофій вказав на Дунай.

«Чудово! Молодець!» — у думці похвалив Картер «жабу». Він уже пишався цим російським старовіром з начисто випотрошеним людським нутром. І все-таки робив далі явно непотрібну справу.

Настав час ввести в гру головні козирі. Треба було завершити випробування несподіваним, оглушливим, осліплюючим пострілом з гармати головного калібру.

І Картер зробив це, хоча не сподівався на ефект.

На Дунай повільно спускалися легкі прозорі сутінки. На світлій, тихій поверхні ріки виріс незграбний, короткотрубний, чорний від кіптяви буксир «Барбаросса».

Шльопаючи по воді шліцами величезних коліс, він важко пробирався вверх. Буксир тягнув дві плоскодонні баржі, почорнілі від вугільного пилу.

Картер кивнув головою на цей непривабливий «караван і засміявся:

— Дивися, Дороше, живий курилка! Бар-ба-ро-сса!.. А я думав, що німці уже забули цього древнього імператора, який не виправдав їхніх сподівань у війні з росіянами. Дивно! З громом і тріском провалився «план Барбаросса», тягнучи за собою мільйони німців разом з Геббельсом, Гімлером, Гітлером та їхніми генералами. І все-таки Барбаросса не наводить на німців жах.

«Білий» теж засміявся — охоче, на всю губу, голосно.

— А це тому, що в них пам'ять коротка.

І ці слона, і цей збуджений сміх з ледве прихованою злістю підбадьорили Картера. Здається, є контакт.

— Так, пам'ять у них, справді, коротка, — сказав він. — Ще Західний Берлін лежить у руїнах, ще не згнили березові хрести на мільйонах німецьких могил, розкиданих по всьому світу, а нащадки Гітлера, його таємні і нині послідовники мріють про нову могутність, про підводний флот, атомні гармати, ракетну артилерію, про генералів, які стали б на чолі неохрестоносців Європи.

«Білий» з подивом, але не без схвалення глянув на інспектора, хотів щось сказати, та стримався, промовчав.

Картер ясно відчув, що намацав погано захищену, вразливу позицію у круговій обороні дресированої «жаби», і пішов у рішучу атаку.

— Слухай, Дороше, як тобі подобається моя російська мова? Коли б ти не знав, хто я, визнав би мене по мові за росіянина?

— Добре маскуєтеся, містер Хеннеді. Я знаю, хто ви, і все-таки думаю, що ви росіянин.

— Отже, ти вважаєш, що я розмовляю по-російськи, як росіянин? І це тебе не дивує?

— А що ж тут дивного? Хіба мало росіян живуть під чужими прізвищами? Своїх земляків з турецькими, французькими і навіть арабськими прізвищами довелося зустрічати і в Африці, і в Південній Америці, і в Штатах.

— А давно ти зрозумів, що я росіянин з американським прізвищем?

— Одразу, як тільки вас побачив… Ви звідки родом?

— Пермяк, солоні вуха.

— З Уралу, значить. З Ками-ріки. В американця коли перехрестилися?

Картер повільно, дивлячись просто у вічі «Білому», похитав головою.

— Не хрестивсь. І не буду.

— Як же так? Підданство у вас американське?

— Так. Чин американський, а в душі ніколи не піддавався американцям. Був, є і лишуся росіянином.

— Дивні речі кажете, містер Хеннеді. Не розумію, як американці тримають вас на такому високому посту?

— А вони нічого не знають. Оце тільки перед тобою і розкрив душу.

— А чому? Чим я заслужив таке довір'я?

— Себе в тобі побачив.

— Що, що?

— Зрозумів, кажу, що ти такий же, як я.

— Ну, це ви занадто. Який я вам родич?

— Та ти не бійся, Дороше, давай побалакаємо відверто.

— А що тут балакати? Все ясно.

— Ні, друже, не все тобі ясно. Ох, далеко не все!

— І не треба мені ясності. Ні до чого. Поїдемо, містер інспектор, додому.

— Ні, ти повинен знати, Дороше. Для цього я тебе сюди й затягнув. Не їжачся. Знаю, і ти ненавидиш цих… заокеанських глитаїв. Долари в них у грудях, а не серце. Долари — їхній бог і чорт. Заради долара вони залізли в Європу, на