Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

пісня: «Маширують добровольці через Мезетеребеш (мадярська назва Страбичева), чи то войсько, чи то банда, ти ніяк не розбереш». Ця жартівлива пісня, – це реальне відображення глибокої, стрілецької дійсности, це образ тисяч ідейної молоді, що в обірваній одежі і підраному взутті пішла проливати кров за Україну.

Одночасно знову виявилось неприхильне відношення австрійського командування до УСС. Воно повідомило команду легіону, що УСС не будуть творити одноцілої, більшої військової формації. Вслід за тим зліквідовано навіть окрему організацію куренів, а багато сотень поділено на партизанські відділи. Ясно отже, що Австрія, не маючи ніякого позитивного пляну відносно української справи, не бажала бачити в формації УСС зав'язку окремої української збройної сили.

Вимарш на фронт, бойове хрещення і перші жертви

Серед тієї щоденної вишкільної і організаційної праці, що, здавалось, потриває довший час, уже на п'ятий день побуту УСС на Закарпатті, надійшов із австрійського командування наказ вислати на фронт у Карпати одну стрілецьку сотну. Після провірки справности і боєздатности кращих сотень – вибір впав на першу сотню, першого куреня (т. зв. сотню Дідушка), яка негайно виїхала з Страбичева залізничим транспортом в Карпати 10 вересня 1914 року. Сотня мала повний бойовий стан, чотири чоти по 50 боєвиків, майже всі озброєні тільки Верндлями (старі кріси на один набій). Виїхали в цивільних або стрілецьких одягах, без наплечників, зле озброєні й зле виряджені. По дорозі дістали в Мукачеві у військовім магазині старі мадярські однострої. Наплечників не одержали, тільки хлібники.

Не було ні санітарів, ні лікаря, ні польової кухні. Сотня вивагонувалась на станції Воловець, звідки відійшла до Нижніх Верецьких, де стала постоєм для охоронної і польової служби та підготовлялась до оборони цього важного карпатського просмику.

За тиждень після відмаршу сотні Дідушка, відійшла на карпатський фронт сотня Семенюка, для скріплення оборони Ужоцького просмику.

Австрійське командування, висилаючи перші стрілецькі сотні на карпатський фронт, зробило це надто легкодушно та непродумано, не виждавши на закінчення хоч би найосновнішого бойового вишколу Стрілецтва, яке в своїй масі не мало ще можливости ані часу засвоїти собі хоч би головні підстави воєнного ремесла. Мабуть ні одна з них перед відходом на фронт не вправлялась у стрілянні острими набоями, багато стрільців взагалі ще не стріляло ніколи з кріса, а зокрема з крісів системи Верндля, якими озброєна була більшість УСС. Таємниця стріляння була розкрита вперше стрільцями щойно під час бою, на фронті. Але ситуацію рятував – передусім у сотні Дідушка – її особовий склад, який творили в переважаючій більшості студенти і середньошкільники, в значній частині члени передвоєнних стрілецьких і пластових організацій.

В найближчих днях мали сотні стрінутись із ворогом, що заливши великими силами Галичину, продирався тепер через Карпати. Обі ці сотні, перші із усіх УСС, прийняли в днях 27 і 28 вересня 1914 року бойове «хрещення» під Сянками і Нижніми Верецькими, стримуючи до останніх можливостей своїми невеликими силами переважаючі московські сили. Пішли в перший бій побіч найбільших і найкращих армій світу, вони, непрофесійні вояки, невишколювані літами в казармах і академіях. В обох сотнях були перші вбиті Українські Січові Стрільці і багато ранених. Своєю бойовою поставою, відвагою та успішною обороною важної позиції, здобула сотня Дідушка особливе признання від командира оборони Верецького просмику, полковника Шпарбера. Українські Січові Стрільці здобувають перші бойові відзначення, срібні медалі хоробрости (командант сотні та командант третьої чоти, Левко Коберський, сімнадцятилітній гімназист, провідник середньошкільного пласту в Самборі). Його чота витримала головний натиск ворога та мала найбільші втрати.

Вперше від бою під Полтавою пролилась на історичнім побоєвищі світу – українська кров за Україну. Пролилась кров перших українських вояків новітньої історії України – не за кого іншого, і не за що інше, а тільки і єдино за Україну.

І в цьому лежить історичне першенство Українського Січового Стрілецтва, що є його безспірною признакою та особливістю. У перших боях УСС проти заливу московської орди, в глибині карпатських гір, коло бойківських містечок Сянки і Нижні Верецькі – нав'язано перервану в 1709 році нитку украЇнської боротьби проти Московщини. В моменті, коли ім'я України будо викреслене з пам'яті світу, із соток стрілецьких крісів залунало та понеслось далеко по широкому світі бойове слово в обороні України. А проголосили його Українські Січові Стрільці. Відродилась лицарська традиція України. Свіжі могили Українських Січових Стрільців під Сянками і Верецькими, що на них поставлено хрести із прізвищами героїв та із новими, гордими написами: «Впав за волю України» – стали неоспорним доказом нашого права на вільне, незалежне життя, збагатили нашу націю найкращими цінностями та започаткували героїчний похід українського народу до волі, що триває по сьогоднішній день.

Блискучий іспит

Із решти стрілецьких сотень, що лишилися в Горонді і Страбичеві, більшість впала хвилево жертвою авантюрничого та фантастичного пляну австрійського командування. Сотні поділено на партизанські відділи по двадцять стрільців, яких завданням мало бути: продертись на зади російської боєвої лінії та непокоїти ворога при усяких можливих ситуаціях. Мали вони нападати на ворожі обози і муніційні кодони, нищити комунікацію, нападати навіть на штаби та творити там всякі бешкети. Ці партизанські відділи, т. зв. «двадцятки» вислано із старими крісами «Верндля». – Цей плян стрінувся з великим негодуванням Стрілецтва. Поперше – це було розбиття формації УСС, а подруге такий неможливий до виконання плян висилки невишколених та лихо озброєних стрільців на певну загибіль, – належало вважати або за велику легкодушність вищого командування та марнування найкращого бойового елементу, або за свідомо продуманий плян на знищення формації УСС. На щастя цей плян не не вдався через російську офензиву. Тільки дві двадцятки передерлись до Галичини, одна під Дрогобич, а інша під Болехів, і там частинно виконали своє небезпечне завдання.

Ця акція «двадцяток» не мала більшого значення в житті УСС, і скоро призабулась, бо покінчилась невдачею авторів цього пляну та тривала не довше, як два тижні. Але той епізод про «двадцятки» треба відвести до категорії однієї із численних лекцій, які УСС від перших днів воєнної служби діставали від своїх австрійських союзників. УСС вже в перших тижнях свойого воєнного життя мали змогу пізнати своїх союзників, своє австрійське військове начальство та його відношення до Стрілецтва й української справи. Замість зрозуміння ідейних задумів УСС та їх щирого бажання причинитись до перемоги над ворогом, – австрійське