Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Подекуди острівці розширилися, і їх затіняли одна-дві кокосові пальми, що виросли буквально з піску й цілоденно вмивалися морськими бризками; а проте, як я вже зауважив, їхні плоди були дуже поживні й смачні.

І знову ми з Джеком замислилися над тим, як постали великі коралові острови. Ми вже збагнули, яким чином утворилися малі, але ніяк не могли дійти певного висновку щодо великих, хоч голову сушили чимало.

Погамувавши свою цікавість і розважившись мандрівкою у човні, ми вернулися до куреня трохи стомлені, а до того ж і голодні.

— Ну, хлопці, — сказав Джек, — наш човен чудово нас слухається, тож давайте негайно зробимо щоглу й вітрило.

— Авжеж, давайте, — вигукнув Пітер, допомагаючи витягти човна вище на берег, щоб його не досяг приплив. — Засвітимо свічку й почнемо цієї ж ночі. Ну ж бо, хлопці, разом!

Волочачи човен, ми помітили на кілі глибокі подряпини; а що серед піску було чимало коралових уламків, то з дерева повіддушувалися трісочки.

— Овва! — вигукнув Джек, те побачивши. — Погане діло. Нашого кіля надовго не стане.

— Авжеж, не стане, — потвердив я, міркуючи, як би зарадити лихові. Але в таких справах я зроду нічого не тямив, тож і додумався лише до того, щоб оббити кіль залізом; заліза в нас не було, а іншої ради я не знав. — Здається мені, Джеку, — додав я, — що вберегти кіль неможливо.

— Неможливо! — вигукнув Пітер. — Релфе, любчику, ти помиляєшся. Немає нічого легшого.

— Як? — спитав я здивовано.

— Не плавати човном та й годі! — відповів Пітер.

— Придерж язика, Пітере, — сказав Джек, поклавши на плече весла. — Ходи-но зі мною, я дам тобі роботу. Спочатку ти набереш кокосових волокон і насукаєш з них поворозок…

— Перепрошую, капітане, — перебив його Пітер. — У мене їх уже є сила-силенна — більш аніж досить, як казав один мій малий приятель щодня по обіді.

— Гаразд, — провадив Пітер, — тоді допоможеш Релфові дерти кокосове шмаття і кроїти, а потім ми зшиємо з нього вітрило. Я ж спробую добути щоглу та снасть. Нумо до роботи.

І ми відразу взялися до роботи, так що за три дні поставили щоглу й приладнали вітрило з усією потрібною снастю. Вітрило було не дуже гарне на вигляд, бо складалося з багатьох продовгуватих клаптів, але ми надійно зшили його нашою голкою, і воно вийшло міцне, а саме це нам і важило. Джек також захистив кіль, прибивши до нього ще один, фальшивий. То був брусок твердого дерева, такий самий завдовжки та завширшки, як справжній кіль, і дюймів п'ять завгрубшки. Він зробив його грубим не тільки щоб забезпечити човен од ушкодження, а й щоб він краще змагався з вітром; це ж бо мало велику вагу для плавби в морі, де довго й постійно в одному напрямку подувають пасати. Брусок той був прибитий до кіля дуже міцно, і ми спустили човна з легким серцем, знаючи, що, коли фальшивий кіль подряпається, ми легко поставимо натомість інший; коли б же потрощився справжній, то для заміни довелося б розбирати всього човна. А Пітер сказав, що в нього «на саму думку про таке кров у жилах холоне».

Щогла з вітрилом вийшли вдатні, і ми щиро тішилися, плаваючи лагуною та оглядаючи здаля наш острів. Зазирали ми також у глибини морські й годинами стежили за дивовижними яснобарвними рибинами, що вигравали серед коралів і водорослин. Пітер зробив волосінь, а Джек змайстрував силу гачків; одні виявилися дуже добрі, а інші надзвичайно погані. Деякі гачки були з залізного дерева; вони виявилися дуже добрі, бо дерево те надзвичайно тверде, а Джек зробив їх дуже товсті й великі. Риба в тих місцях не надто вибаглива. Закарлючені кістки з риб'ячих голів також правили за добрі гачки. Але наш найкращий і найнадійніший гачок постав з мідяної каблучки, що належала Джекові. Йому довелося довгенько над нею поморочитися. Спершу він розрубав її сокирою, потім надав потрібної форми. Кілька годин він робив зазубень, без упину пиляючи зламаним ножиком. А потім ще годину потер шматком пісковика, і вийшов чудовий гостряк.

Багато часу й праці довелось би покласти, описуючи ту різноманітну рибу, що, вчепившися на мідяний гачок, попала в наш човен. Ловив її завжди Пітер — бо ми зауважили, що він тим вельми тішився, — а я й Джек цілком задовольнялися, на теє дивлячись, а також зазираючи в коралові зарості и насаджуючи принаду. Серед риби, яку ми бачили, але не вловили, були дельфіни й риби-мечі, кити й акули. Дельфіни часто запливали в лагуну зграями і дуже смішили нас, підстрибуючи високо вгору і влаштовуючи кумедні ігрища. Риба-меч була справжнє диво, часом вона сягала футів десять завдовжки, а гостряк, що стримів їй у носі, мав шість-вісім футів. Ми часто бачили, як вони ганялися за іншою рибою і, без сумніву, часом убивали їх своїми кістяними мечами. Джек пригадав, як йому колись розповідали, що одного разу риба-меч напала на корабель. Ми спершу сумнівалися, але потім згадали, що вони мають звичку нападати на китів, тож можуть часом і помилитися. Риба та так ширнула корабель, що пробила товсту обшивку, і через довгий час, уже в гавані, виявилося, що меч стримить у корпусі.

Акули показувалися не часто, та коли ми купалися на глибокому, хтось завжди лишався в човні, аби попередити інших, якщо хижаки наблизяться. Що ж до китів, то ті велетні ніколи не запливали в лагуну, але ми часто бачили, як вони викидають струмені води на глибокому поза рифами. Довіку не забуду, як я здивувався, вперше побачивши величезне страховище. Весь ранок ми гуляли на рифі і вже збиралися були сідати в човен, щоб додому вертатися, аж раптом зачули гучний звук і враз обернулися. Ми встигли побачити, як падав водяний струмінь, і зауважили плавець чи хвіст якоїсь велетенської рибини, що зник у морі за кількасот ярдів. Ми постояли, чекаючи, чи вона не з явиться знову. Нараз море наче розверзлося біля самісіньких наших ніг; щось засопіло, грубезний струмінь води порснув