Читати книгу - "Льодовик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, Коломбо… — Вона присіла біля мене навпочіпки, поклала голову мені на коліно, а тоді різко підвелася. — Хочу морозива.
— Вже?
— Так, уже.
— Вибач, але… Може, не варто.
— Ти ж знаєш, як я його люблю, — не дала мені закінчити Лідка, і я зрозумів, що сьогодні мені морозива не уникнути.
А далі все як завжди. Чому б і ні? Може, це остання нагода відчути морозиво на яйках?.. Можливо, вона тепер уже більше і не прийде. Все одно народжувати у її роки — це вже ризик. Категоричні думки напередодні близькості завжди шкодять. Але я про це щоразу забуваю. І цього разу Лідці довелося пововтузитися біля мене ще довше, ніж звичайно. До морозива навіть не дійшло.
— У мене там ще є трохи ямайського рому, хочеш? — запропонував я їй після всього.
— А холодного супчику у тебе часом нема, того, що з холодильника? — бо про мою дурну звичку похлебтати перед сном супчику Лідка також знала.
— Супчику, звичайно… Хочеш, я підігрію. Перед вживанням я його таки трохи грію, — відповів я їй. — І Оскару капни, чи йому не можна?
— Йому не можна.
— Та капни, не жалій.
— Жартуєш? І взагалі, він на дієті…
— Він у тебе пречудовий. Щоб він здох!
— І що він тобі зробив поганого? Він просто розумник… А ти злюка. Чого ти такий злий, скажи?
— Я не злий, а жахливо ревнивий. — Ця моя недолуга спроба жарту викликала у Ліди просто вибух веселощів.
І близько ж я її допустив, подумав я ще того ранку. Шкода буде ось так через дурницю втрачати, нехай навіть і завагітніє від когось іншого. Якщо це навіть у неї вийде.
Мені приснився дощ
Звечора я заснув ще до футболу, а потім прокинувся і довго дивився футболи. Матчі йшли одразу по трьох каналах, прем'єр–ліга і місцеві. Клацав пультом то на один, то на інший. Довго не міг заснути. Хоча врешті–решт результату так і не дочекався, заснув, наші вигравали… Правда, ще встиг почути, коли коментатор порадів, що збірна Московії продула Польщі на відбіркових чемпіонату Європи. Бо, попри довбаний Льодовик, ніхто чемпіонату не відміняв. А у тих країнах, які ближче до крижаної пустелі, на головних стадіонах просто добудували розсувні дахи. Тепер у наших широтах уже ніхто й не уявляє стадіонів без розсувних дахів, ну і з підігрівом, звичайно.
Коли після всіх угод уже при їхній демократії, уже при нашій демократії через кордон накотилося «дорогих гостей» — кліматичних біженців, або «снігових людей», як ще дехто їх називає, хоч це й не до сміху, то зі стадіонами також була проблема. З усім була проблема, але зі стадіонами чомусь найбільша, бо ж хліба й видовищ…
Але згодом і московітам дозволили набудувати у своїх гофрованих зонах за рештки золотовалютного резерву стадіонів, таких же, як і в нас, із розсувними дахами і з підігрівом.
Усі народи, окрім хліба, потребують видовищ, і наші «дорогі гості» не виняток. Може, вони навіть більше від інших, після всього того, що їм довелося і з тим Льодовиком, і з тими своїми кремлівськими ідіотами пережити. А наші тоді все тверезо розсудили, мовляв, нехай через двадцять років або через двісті, але колись вони таки заберуться у свою дрімучу Мєщору, а стадіони ж залишаться!
Хоча через двісті років, хто вже це побачить? Та й на фіга аж стільки тих стадіонів!
— Ти пам'ятаєш, Коломбо, — якось почав біля Гляціала Петруня, — як за Єльцина росіяни виходили із Східної Європи? Що вони там лишили?.. Що не могли забрати, все понищили! Так вони і стадіони лишать! То вже така натура. — Останню фразу особливо зворушливо було чути саме від Петруні.
— Та на хрін нам їхні стадіони, нехай вшиваються разом із тими стадіонами. Нехай їх на верблюдах перевозять, нам то що!.. — заводжуся, сам не знаю від чого.
— Ну, ти, Коломбо, даєш! Де ж вони стільки верблюдів наберуть?
— А мене що гребе? Нехай за нафту поміняють…
— За нафту? Смішний, та тої нафти у них самих уже як кіт наплакав! — не вгаває Мамонт.
— Нічого, на верблюдів ще вистачить, — відповідаю я йому.
Це була одна з тих безглуздих суперечок ні про що, які можуть тривати біля Гляціала, без початку й кінця.
Просто Петруня не любить футболу. Нещасна людина, стільки задоволення у житті проходить повз! Але коли забагато футболу — також погано. Зранку гуде в голові і доводиться пити каву, а я кави не люблю, особливо зранку. Але того ранку все було інакше. Правда, спочатку мені приснився Оскар. Точніше — ніби він пропав і я довго шукав його.
Лідки не було, здається, вона сказала, що ненадовго вийде, можливо, навіть у сусідню кімнату. «Ти мусиш його знайти, бо без нього я більше не знайду до тебе дороги»… — вона так і сказала, і це мене вразило найбільше. Вона сказала: «Насправді, я без нього сліпа…». Втім, може, вона нікуди й не виходила, а просто мені так захотілося, щоб вона ненадовго вийшла, а потім вернулась. Але вона не верталась, пам'ятаю, я виглянув у вікно і побачив дві дірки у небі, два блакитні просвіти, а Оскара ніде не було. Здається, я його так і не знайшов. Це був важкий сон…
А потім я раптом почув шум дощу і подумав, що це вже другий сон і що Оскар насправді нікуди не пропадав. Усе було наче уві сні, і цей шум дощу також, а коли розплющав очі, то й справді побачив, як зі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льодовик», після закриття браузера.