Читати книгу - "Льодовик"

Мені подобаються ці її історійки і, думаю, дітям також. Хоча якийсь уже надто нещасний виходить у її текстах той бідняга Оскар, і це при тому, що його там ніхто до батареї не прив'язує… Нещодавно Ліда підписала угоду з видавництвом одразу на три книжки і каже, що саме через це й не показувалася, але, мовляв, повіяв північний вітер! До речі, про північний вітер також обіцяла, що вставить у якусь історійку…

Але того ранку, коли вона зателефонувала, мій нюх мене підвів. Я лише думав вставати, а після її дзвінка, звичайно, одразу пішов до холодильника з'ясувати, чи є у мене гранати для фрешу? І все ж того недільного ранку все пішло трохи не так, можливо, знову через Оскара?..

Не скажу, щоб її Оскар так уже мені не подобався, але добре хоч, що не кіт! Бо кислотного духу котячих я взагалі не можу терпіти. А песик ще сяк–так. І коли зазвичай свій недільний ранок, як і будь–який інший ранок, я починаю з того, що відкриваю сторінку новин, подивитися, чи нема де нової війни на додачу до тих, що вже тривають, то після Лідиного дзвінка я вже мушу думати тільки про одне: буде вона з тим дурнуватим Оскаром чи без нього?

Правда, інколи я ще уявляю зелені пагони у нашій теплиці, хоча часом то навіть пасмо сухої трави… Міха кілька таких посохлих кущиків також зберігає, мовляв, у природному циклі має бути все. Хоча мене все ж більше тягне до зеленого. І зелені пагони хмелю та плюща, що вилися через бабусин паркан у нас на Святошині, де минуло моє дитинство, спогади про них — це просто кайф.

За літо хміль із плющем спліталися вгорі над хвірткою, утворюючи густі зелені хащі… І ще пригадую бабусю із сапкою на грядках. Уже як підріс, то і мене кликала на поміч, аби полоти картоплю. Тоді ми боролися з бур'янами, а тепер я про них мрію. Цікаво, а про що мріятимуть теперішні діти? Очевидно, про крижинки, сніжинки та іній?

Коли Лідка вперше прийшла із Оскаром, у нього на шерсті також був іній, а у неї на шапці і на віях. Той Оскар по–собачому терплячий, але все одно мені його шкода.

— Не лякайся, він не вкусить, він може лише облизати, — щоразу повторює вона, якщо не забуває.

Вона вважає, що цим мене заспокоює, але виходить навпаки. Почнемо з того, що мені взагалі дивно навіть подумки називати таксу «він», а тим більше терпіти її облизування. Одного разу ми замкнули Оскара на кухні, але він так дерся у двері, що це стало нестерпним, то я й придумав прив'язати його до батареї, під вазонами. Він у перші хвилини смикався, але згодом заспокоювався і просто не зводив з нас очей. Врешті–решт я просто начхав на нього.

І коли я того ранку знову побачив у неї на руках гостроносу мордочку Оскара, то подумав, що вона, мабуть, випробовує моє терпіння. Вона навіть сама прив'язала свого таксуна до батареї, я приніс їй фреш, собі чай. Я сподівався, що, як завжди, вона не дасть мені його допити.

— Я хочу побути з тобою весь день, можна? У тебе ж сьогодні вихідний, чи не так? — майже промуркотіла вона.

— Та ніби, — відповів я, демонструючи здивування.

Весь день — це, звичайно, занадто, а тим паче з Лідкою. Я запитально перевів погляд на Оскара, водночас прикинувши, що саме він може стати рятівною соломинкою від «усього дня». Але наступної миті Ліда здивувала мене ще більше.

— Коломбо, я хочу від тебе дитину, — сказала вона так само муркотливо, дивлячись мені в очі.

Її погляд випромінював спокій і впевненість.

— Ти проти?..

— Як це? — Я й справді не знав, що відповісти, не хотілося її одразу розчаровувати.

— Ти знаєш, що було зі мною…

— А чому саме я? — не дав їй договорити.

— Знаєш, за це можеш і ляпас отримати! Ти думаєш, у мене є ще хтось?

Насправді я ще не встиг цього подумати.

— Просто я хочу, щоб ти був батьком моєї дитини, — продовжувала Лідка. — Мова не про одруження. Нехай тебе це не лякає.

Я все ще не знав, що сказати. Точніше, відповідь була очевидною, але тепер уже я не хотів, щоб Ліда одразу пішла.

— У тебе є довбана звичка — кричати! Я просто не люблю цього… — почав я зовсім не з того.

— Вибач, я більше не буду, — шморгнула вона носиком, як маленька дівчинка. — Раніше, після першої невдалої спроби, я вважала, що маю інше призначення. Тобто що головне призначення жінки не для мене.

— А тепер? — Я вже просто тягнув час і відчував себе торбою лайна.

— А тепер я просто хочу дитину…

— Цілком нормальне, тобто справді нормальне бажання, але… — Я вирішив більше не зволікати. — Але… не хочу тебе ображати.

— Чому ти маєш мене ображати?

— Просто ти не за адресою, Лідусю. Від мене не може бути дітей, із тієї простої причини, що я безплідний.

— Це ти сам так вирішив?

— Я це знаю точно. Я ж був одружений, ти також це знаєш. От і виходить, що й у мене також інше призначення. — Я намагався шукати слова, аби трохи згладити враження, хоч Лідка, звичайно, була впевнена, що я брешу.

— Тоді для чого ти користуєшся презервативами? Принаймні зі мною? — Їй не відмовиш у логіці.

— Звичка, — чесно відповів я. — У миротворцях, щоб ти знала, нам їх навіть видавали безкоштовно.

— Не знаю, які тут до тебе жінки ще ходять, але я чиста…

Під вазонами, прив'язаний