Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Хто я за фахом, вас не повинно обходити! Зараз ми розберемося, хто за фахом ви!

Дионизіи позеленів.

Завр підійшов до телефону.

— Нашу святу машину до тридцять сьомого інкубатора! Забезпечте місця для трьох чаклунів. Украй небезпечних! Хай бригада піднімається до кабінету голови інкубатора.

Прочинилися двері, на порозі з’явився лікар Зоран. Дионизіи поглянув на нього збайдужіло і втомлено, запитав Завра:

— А хто буде третім?

— Не хвилюйтесь. Знайдемо… — сказав Завр ці слова і відчув, як стисся, здрібнів від святої злості.

Він скоса глянув на себе у дзеркало. Тіло стало зовсім коричневим. Пристосування ішло нормально.

Від приємної млості, що розлилась тілом, аж очі заплющилися.

— Мені дуже хочеться, шановні колеги, щоб ви, майбутні володарі людських душ і тіл, розуміли більше за той мінімум, який передбачений програмою нашого інституту. Шкода, що час лекції закінчився. Ми зустрінемося з вами у п’ятницю на третій парі.

МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ЗАКРИЛА МАЛЕНЬКИЙ ЗОШИТ І, ЗАТИСНУВШИ ЙОГО Й МАЛЕНЬКИЙ ОЛІВЕЦЬ У МАЛЕНЬКІЙ ДОЛОНІ, ШАСНУЛА В ПОРТФЕЛЬ. МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ПИСАЛА ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯКИМИ МОГУТНІМИ БУЛИ КОЛИСЬ ДИНОЗАВРИ.

«Бути військовим — це важкий обов’язок. Я переконаний — для того, щоб на планеті був мир, треба міцно тримати зброю в руках, а зброя втримає нас. Я відчуваю себе частинкою нашої броньованої державної потвори, напакованої бінарними та нейтронними зарядами, яка настільки страшна, що ми самі її боїмося. Поки ми боїмося один одного, буде мир. Я маю свою мету. І я йду. Не до смерті, хоча й знаю, що я не вічний і вік мій короткий. Я йду не в безсмертя. Чудес не буває. Я намагаюся безстрашно і чесно пройти палаючою линвою життя».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Вечори він любив з дитинства. Це почуття передалося генералові від батька. Ось уже вісім років, як старий Петер Девіс пішов назавжди з цього світу. Але до сина, до генерала Девіса, батько часто приходив у снах. Вони, як і колись давно-давно, вибираються у безкрайній степ і безкінечно довго бредуть у променях рожевого призахідного сонця. Батьківську ферму знав багато хто, як і багато хто хотів би бачити своєю власністю. Мальовнича степова місцинка. Батько приходив до сина у снах, клав йому руку на плече і, вдивляючись у червону кулю призахідного сонця, як і колись за життя, часто повторював: «Ще один день проминув, мій сину. Кожен наш день — це маленька подоба цілого життя від народження до смерті, як від світанку до темені ночі. Я кожного вечора, сину, запитую себе — як я прожив свій день? Я живу чесно. Повір мені, сину. І знай, що жити чесно дуже нелегко. Але для мене ще важче — відчуватися коров’ячим коржем посеред дороги, якому ні перед ким не соромно і який ні за що не відповідає. Я живу чесно, синку…»

Батька радувало свого часу, що син став військовим, але водночас і лякало. Старий Петер Девіс обожнював дисципліну і ненавидів будь-яке знущання та насильство. Одного разу він сказав: «Мені легше відразу вбити, аніж когось образити чи принизити». Можливість військової синової кар’єри батько сприймав по-філософськи: «Армія — це суцільне насильство, але й дисципліна. Там думають за тебе. В армії, мені здається, можна прожити чесно, чесно виконуючи накази. Дивися сам, сину. Тобі жити. А я не заперечую».

Вечір. Червоне сонячне коло опустилося за небокрай, кривавило важкі хмари. Довкола — пустельний краєвид з сірими приземкуватими куполами, що випинаються з-під землі капелюхами велетенських грибів. Підземна база військових космічних досліджень — його робота і його батьківщина, його любов і його ненависть. Маленький шматочок сучасного світу, котрий пнеться зазирнути в майбутнє примруженим оком перископа.

Раз у раз із роззявленої темної пащеки підземного аеродрому вихоплювалась крилата вогненна птаха і з хрипким надривним посвистом швидко набирала висоту, зникала у вечоровому присмерку, а невдовзі поверталася, немов ударившись об небесну твердь, і з надсадним клекотом ховалася під землю.

Вдень і вночі над територією Бази в небі постійно висіли чотири вертольоти, виповнюючи рокотінням двигунів довколишню пустелю. Те монотонне торохтіння вертольотів на когось незвичного могло б діяти украй гнітюче. Але чужих на території Бази ніколи не бувало. А генерал до того всього звик, ба навіть полюбив.

Констанцій Девіс повільно йшов вузькою бетонованою доріжкою від одного бункера до іншого. Йшов утомлено, закінчуючи свій традиційний вечірній моціон. Вже не молодий, щоб не сказати — старий. Але ще міцний, худорлявий, підтягнутий, глибокі зморшки на обличчі, погляд вольовий і трохи цинічний.

«Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Іншого не дано. І в цьому солдатське щастя. Навіть для генерала», — вчувався йому власний старечий голос і власний старечий сміх десь іздалеку.

За кілька метрів від масивних дверей одного з бункерів генерал Девіс зупинився, поглянув на годинник і замислився, щось подумки рахуючи. Потім швидко, рішуче попростував до бункера, набрав код, і двері прочинилися. З десяток високих сходинок вели під землю до невеликого ошатного холу, який геть не нагадував військове приміщення — килими на підлозі, попід стінами росли квіти, переважно троянди. Холодне штучне освітлення. Вікон, ясна річ, не було. На стінах — картини невеличкого формату. Декілька м’яких глибоких крісел нудьгували обабіч волохатої доріжки, яка вела до ще одних дверей, за котрими — довгий, похилий коридор, жовтаво освітлений, на стінах — також картини: графіка, портрети видатних полководців, сцени баталій, колишніх та сучасних, космічних.

Генерал пройшов до кінця коридора,