Читати книгу - "Жовте коло"

Кане. СІФАР контролювала свою країну. В машині міністра внутрішніх справ були встановлені мікрофони. Ми підслуховували розмови міністра оборони Адреотті. Стеження велось і за деякими кардиналами. Нам пощастило навіть заволодіти пачкою юнацьких листів покійного папи Пія XII.

Клінген. Це просто дивовижно. Ну, а як ви думали здійснити переворот?

Кане. Ще в шістдесят першому році, за домовленістю із службами безпеки НАТО, був розроблений план «ЕС»[15]. Рішення парламенту про введення в дію «ЕС» розв'язувало ініціативу СІФАР і карабінерів.

Клінген. А на основі яких даних парламент міг би прийняти такі рішення?

Кане. На основі зведень, які йому подала б СІАФ. Ми вирішили це ще в шістдесят третьому році, коли внаслідок парламентських виборів у квітні було сформовано уряд лівого центру. Була націоналізована електроенергетична промисловість, велися розмови про прийняття закону про градобудівництво і скасування банківських таємниць…

Клінген. А яка доля чекала тих, хто значився в картотеках СІФАР?

Кане. Їх вивезли б у невідомому напрямку.

Клінген. Що це означає? Смерть?

Кане. Найімовірніше, що їх помістили б у концтабір.

Клінген. І багато значилось людей у вашій картотеці?

Кане. Близько ста п'ятдесяти тисяч.

Клінген. Там були не лише комуністи і соціалісти?

Кане. Звичайно. Там були люди різних політичних партій і соціальних категорій. Там були вороги Італії, які так чи інакше сприяли розповсюдженню червоної зарази.

Клінген. Ваша розповідь справила на мене велике враження, синьйор Кане. Можливо, ви праві, можливо, це єдиний шлях, який веде до захоплення влади. Я передам усе це моїм колегам у Німеччині.

Гарвей вимкнув приймача.

За кілька хвилин він зійшов у ресторан, де з задоволенням з'їв спагетті з тертим сиром. Потім вийшов на вулицю і попрямував до парку Боргезе. В такий спекотливий день хороше було пройтись його тінистими алеями.

Рим тоді, в сорок третьому, як і всі міста Європи, голодував. Нині ж велетенські голови сиру і пудові шинки висіли просто на вулиці біля відчинених магазинів. Саме тому, що місто запам'яталось Гарвею зовсім іншим, зараз він звернув на це увагу.

Коли Пітер вийшов на велелюдну Віа-Віньєтту, ледь не наштовхнувся на Клінгена і Маргарет. Окинувши їх поглядом, Гарвей відзначив, що Клінген чудово виглядає на свої роки і для своєї роботи. Лице, з ледь помітною здоровою засмагою, майже без зморщок. Очі в Клінгена справді сірі, з блакиттю, як це й було записано в заведеній на нього картці. Ніс — прямий, з горбинкою, губи тонкі. Обличчя довгасте, а дві складки біля вуст надають йому виразу рішучості. На зріст він значно вищий, аніж здавався здалеку. І широкоплечий. Зараз, коли Клінген був у літній сорочці з підкачаними рукавами, це було дуже помітно. В ньому якось дуже гармонійно поєднувались природна краса і груба чоловіча сила. Саме такі чоловіки подобаються жінкам. І Гарвей був не дуже задоволений, що Еллінг зійшлася з ним. Він взагалі невисоко цінував жінок-шпигунок. Як правило, все кінчалось тим, що вони в когось закохувались, і тоді вся робота йшла нанівець. Його турбувало, що це, можливо, і є саме той випадок.

Він стояв перед Клінгеном виструнчившись, як солдат. На ньому був чорний костюм, а на лацкані піджака зблискував жовтий кружечок.

«Капітан Келлер із «Групи порядку» буде супроводжувати вас із Австрії до ФРН, Він відповідає за вашу безпеку», — от і все, що повідомив Клінгену про цього чоловіка Зейдліц.

— Я недавно приїхав із Африки і ще не звик до європейської прохолоди, — сказав Келлер. Ця фраза була паролем.

— А що ви робили в Африці?

— О, це довга історія… Дозвольте сісти?

— Прошу.

— Тут зовсім непогано, — сказав Келлер, сідаючи. — Старий добрий Відень. — Він був у гарному настрої і, видно, любив поговорити.

До їхнього столика підбігла барменша Стелла.

— Коньяк, подвійний! — Келлер озирнувся на всі боки. — Але чому так мало людей? У «Парамоні» раніше завжди було так людно.

— Мабуть, ще рано.

Клаус уважно розглядав того, кого Зейдліц призначив до нього в помічники. Обличчя в нього було грубе і засмагле, з квадратним боксерським підборіддям і маленькими холодними очима.

Клінтон, ледь нахилившись до Келлера, промовив:

— Про справи поговоримо в машині, а зараз розкажіть коротко про себе.

— Хіба моє прізвище вам нічого не каже? — здивувався Келлер.

— Даруйте, даруйте! То ви і є той самий капітан Келлер?

— Той самий.

«Ну, цього я від Зейдліца не чекав, — подумав Клаус. — Невже вони так збідніли людьми, що не змогли дати мені когось пристойнішого?»

Келлер продовжував:

— Виходить, ви читали про мене?

— Звичайно. Але матеріали, надруковані в «Шпігелі», мабуть, не сподобались вам.

— Як вам сказати? Коли журналісти щось перекручують, щоб догодити своєму політичному переконанню, це нечесно. В історії ж зі мною — інша справа. Звичайно, немало було перебрехано, але журналісти створили мене. Певніше, я сам себе створив, а журналісти повідали про це всьому світові, і то — головне.

— Ви так дорожите популярністю?

— Що значить — дорожите? Я не кінозірка. Але нехай люди знають, що ми там робили. Особливо молодь.

— А ви впевнені, що молоді це сподобається?

— Зовсім ні. В тому й річ. Подивишся на хлопця — хлопець як хлопець: біцепси, зріст… Як такому підійшла б військова форма, а він день і ніч скніє над книжками, зір псує або шнапс дудлить. А щоб уболівати за фатерлянд… Цього нема. Не думайте,