Читати книгу - "Роман шукає"

— Та замовкнеш ти сьогодні, господи прости? — В голосі Щербини чулося благання. — От вчепиться, як цуценя у віник, і тягне, тягне його, поки не розтягне до останньої лозинки. І що за інтерес людині?

Але інтерес таки був, і хлопці в палаті повеселішали, бо Анципер ніби зовсім забув, що за кілька днів йому доведеться-таки лягати під ніж.

— Я розумію, — вів далі Семен, ніби я не чув слів Щербини, — що вона спершу може й не клюнути на тебе. Бо жених із тебе, вибачай, не такий уже й показний. Але ти не здавайся, стій на своєму. Ти на любов натискуй. Мовляв, бийте мене, ріжте мене, з кашею мене їжте, а я люблю — і край. Жінки такого наступу довго не витримують. Коли розмова про любов починається, вони аж умлівають. І ти не дивись, що вона майор, а ти навіть на личку не розжився, не дивись, що вона начальник госпіталю, а ти відставний солдат, — ти на все це не зважай, бо ти мужчина, а вона жінка. Розумієш ти, що це означає — жінка? Вона за справжню любов усе до останньої ниточки оддасть і гола-голісінька на край світу за тобою піде. А тобі ж на край світу не треба, тобі треба одвезти її на Чернігівщину. Це ж під носом, сотня кілометрів — і вдома. Хіба вона там лікарювати не зможе? Зможе! А в тебе ж он яка коса в тумбочці! Косити підеш, на шматок хліба заробиш…

Анципер ще довго розвивав блискучі перспективи, які відкриються перед Іваном Павловичем, коли він побереться з начальником госпіталю. Щербина сердився, хлопці сміялись, але Ігор вже їх не слухав. Він думав про своє. Думати про своє — це означало думати про Любочку.

Якісь дивні взаємини склалися у них. Що це? Дружба? Любов? Він читав про дружбу між хлопцями й дівчатами, але зараз йому вистачало дружби з Семеном Анципером, Мартином, Славком. Йому хотілося Любоччиної любові. Хотілося тримати її руку в своїй і щоб вона ту руку не віднімала, хотілося вдихати запах її волосся, хотілося казати їй пестливі слова…

Вони зустрічалися біля сходів, що вели на горище. Це був затишний куточок за кілька метрів від її сестринського поста. На самому посту зустрічатися не наважувались — кожен, хто виходив з палати, одразу побачив би їх. Власне, спочатку Ігор приходив до неї туди. Любочка сиділа біля столу чи стояла біля шафки з медикаментами, а хлопець вмощувався на продавленій канапі, підібгавши під себе свою єдину ногу, і вони собі говорили… Та одного разу з палати вийшов Петро Байрак, прочовгав до туалету, а повертаючись назад, пробурмотів, не приховуючи заздрості:

— Совісті у вас нема. Людям спати не даєте, шури-мури крутите. От я взавтра напишу рапорт на ім’я начальника госпіталю…

Ігор підхопився, спалахнувши, але Любочка зупинила його, притримала за рукав.

— Не чіпай його, — попросила, — він такий, що може й написати. Тобі нічого, а мені перепаде…

— Свиня він, — скинувся Ігор, — свиня й сволота! Це ж він із заздрості, що я з тобою говорю, а не він.

— А я б з ним не могла так розмовляти, — ніби вибачаючись, сказала Любочка.

Після цього випадку вони й знайшли затишний куточок — сходи, які вели на горище, тобто, власне, не вели нікуди, бо ніхто на горище не ходив. Там Ігор сідав на цементну приступочку, прихиливши милиці до стіни, і не відчував холоду, бо поруч з ним, обіпершись на поренчата, стояла Любочка. Досить було десь у кінці коридора рипнути дверям, як дівчина метеликом випурхувала в коридор і прибирала заклопотаного вигляду.

Але тривожили їх рідко. Госпіталь швидко засинав міцним сном, і вони говорили собі тут годинами. Про що? Та навіть якби наступного ранку після побачення хто-небудь приклав Ігореві пістолета до скроні й сказав: «Признавайся, про що ви там говорили, бо тут тобі й смерть!» — навряд чи він зміг би що-небудь до ладу пригадати. Бо говорили вони про все на світі — і водночас ні про що. Перебиваючи одне одного: «А знаєш… А знаєш…»

Вона казала:

— А знаєш, я сьогодні у трамваї бачила жінку, а в неї у вухах сережки. Ну, побачив би ти ті сережки! Там не камінці, а звичайне віконне скло. Не розумію, як можна носити у вухах таке скло?

Й Ігор теж обурювався до глибини душі: справді, як можна носити у вухах таке скло? Це ж ганьба — носити у вухах таке скло! І правильно, що Любочці не сподобались ті сережки!

Але тут-таки він перебивав її і починав розповідати, як Щербина загубив свою, зроблену «з диму», мильницю і довго шукав її, а вона виявилася чомусь аж під Славковою тумбочкою. І хоч цікавого, а тим більше смішного в тому не було-нічого, Любочка слухала його дуже уважно й весело сміялася. Це ж подумати тільки! Ха-ха-ха! Щербина скрізь шукає свою зроблену «з диму» мильницю, а вона… ха-ха, а вона, ха-ха-ха, де б ви думали, вона лежить? Лежить у Славка під тумбочкою, ха-ха-ха! І щоб ще раз почути Любоччин сміх — наче кришталеві кульки стрибають-перекочуються у неї в горлі! — Ігор додавав нові подробиці до історії, що трапилась з Щербининою мильницею, навіть показував, як той лазив під Славкову тумбочку.

Але дівчина вже не слухала. Вона раптом починала розповідати, як на неї, коли ще була маленькою, напав собака. Любочка дуже злякалася, закричала, розплакалась, кинулася до мами. І даремно, бо собака виявився зовсім не злим, власне, не собака, а так, щеня, яке хотіло погратися з нею. Всі потім дуже сміялися, і навіть Любочка сміялася. Та й як було не сміятися? Це ж так смішно! Вона злякалася великого пса, і заплакала, і побігла, а пес виявився ласкавим щеням, яко нікого й не збиралося кусати, воно просто хотіло погратися. Ха-ха-ха!

Ігор відчував, як у ньому, немов тонка струна, бринить ніжність і до Любочки, і до її мами, і навіть до того собаки, що виявився просто щеням, яке