Читати книгу - "Тюрма"

— Розумію.

— Ви не підходите, оскільки ваші стосунки з своячкою припинилися майже рік тому. А поки справа дійде до суду, буде вже більше року.

Ален кивнув. Він і справді був спокійний, якось хворобливо спокійний.

— Ваша дружина відмовляється давати свідчення, проте вона має право на захист і, коли йдеться про вбивство з ревнощів…

— Навіщо тягти, комісаре? Прошу вас, викладайте вже!

— Даруйте, мосьє Пуато, але я мушу бути певний, що мої слова не викличуть іншої драми.

— Боїтеся, щоб я його не вбив?

— Атож, ви реагуєте досить-таки жваво.

Ален усміхнувся.

— А заради чого мені його вбивати? Заради дружини? Та я вже звик до думки, що втратив її назавжди. Я багато передумав. Раніш знав: Мур-мур поруч і цього мені було досить. З того часу, як її нема… — Він зробив невиразний жест. — Що ж до Бебі, тобто Адрієни…

— Так. Залишається ваш гонор. Адже ви дуже гонористий.

— Цього я за собою не почуваю.

— Ви невдоволені собою?

— Ні.

— Отже, вам буде байдуже, хто зайняв місце біля сестер?

— Гадаю.

— У вас нема більше зброї?

— Був тільки браунінг.

— Обіцяєте, що не намагатиметеся дістати її?

— Обіцяю.

— Я вам вірю. Мої люди допитали швейцарок у будинках, де проживають декотрі з ваших співробітників. Зрозуміло, тих, на кого впала підозра. Цього разу вдалося застукати злочинця за першими ж дверима і за найближчою адресою — вулиця Монмартр.

Ален думав, хто з його співробітників живе на вулиці Монмартр.

— Жюльєн Бур.

Фотограф, у якого голова набік і гидке хворобливе обличчя. Минулої ночі він зустрів його в кабаре на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт!

— Не сподівалися?

Ален намагався посміхнутись.

— Вибір здається мені невдалим.

Бур був останнім, на кого він міг подумати. Він не дбав про свою зовнішність, був незугара і, мабуть, ніколи не чистив зубів. До того ж уникав погляду, ніби боявся вас.

По суті, Ален нічого не знав про його минуле. Перед тим як стати на роботу до журналу «Ти», Бур не працював ні в крупних газетах, ні в хоч трохи відомих тижневиках.

Хто його рекомендував? Ален копався в пам'яті, Це трапилось кілька років тому. Йшлося про людину, яка не працювала в журналі, і познайомились вони в якомусь барі.

— Алекс! — вигукнув він. І пояснив комісарові: — Я намагався пригадати, як ми з ним познайомились. Мені сказав про нього Олександр Манок, який видає себе за кінорежисера. Багато розводиться про фільми, що їх збирається поставити, але, крім двох короткометражних, нічого ще не зробив, зате знайомий із неймовірною кількістю дівчат, і коли у нас не вистачає натурщиць, трапляється, що ми звертаємось до нього.

Ален не міг отямитись. Отой миршавий Бур! Подейкували, що від нього погано тхне, хоч сам Ален цього не помічав.

Бур рідко бував у їхньому гурті, та й то лише в ролі статиста. Всі закам'яніли б з подиву, коли б він устряв у розмову.

Він приносив фотографії, видирався на верхній поверх і разом з Леоном Аньяром верстав номер.

— І обидві! — прошепотів він.

— Ваша дружина першою почала ходити на вулицю Монмартр.

— Усе відбувалося в нього на квартирі?

— Атож. Отой величезний, майже спорохнявілий будинок, в якому повнісінько всіляких контор та ательє. До речі, й ательє фотогравера.

— Знаю.

Там містилася редакція газетної хроніки, де він працював на початку своєї кар'єри. Трохи не на всіх дверях емальовані таблички: «Виготовлення каучукових печаток», «Фотокопія», «Дипломований перекладач Юбер Муане», «Агентство Є. П. К.».

Він так і не дізнався, що то за агентство Є. П. К., бо тижневик випустив лише три номери.

— Бур займає на горішньому поверсі три кімнати з вікнами на подвір'я — одна велика і дві маленькі. Велика править йому за майстерню. Живе самотньо. Інспектор показав швейцарці фотографію вашої дружини, і вона одразу ж упізнала її.

«Така елегантна й привітна молода дама!» — вигукнула вона.

«А коли все це почалося?»

«Близько двох років тому».

Ален підскочив. Ні, годі! Протягом двох років Мур-мур була коханкою Жюльєна Бура, а він нічого й не помічав. Останнім часом, правда, вона виявляла все менше пристрасті.

— Майже два роки!

Він зайшовся сміхом. Грубим і гірким.

— А сестричка? Коли ж ця нікчема спокусила її?

— Місяців три-чотири тому.

— Кожна мала свій день?

Комісар незворушно спостерігав за ним.

— Під кінець його частіше навідувала Адрієна.

— Втерла сестрі носа, дідько б його взяв! Діждалася своєї черги!

Ален широкими кроками ходив туди й сюди по кабінету, як у себе в редакції або у вітальні, на вулиці Фортуні.

— Мій зятьок у курсі?

— Тепер не час з ним говорити, адже завтра вранці відбудеться похорон.

— Розумію.

— І потім, сповіщати його мені не доведеться. Якщо метр Рабю визнає за необхідне, він візьме це на себе.

— Ви йому розповіли?

— Авжеж.

— Це він вам порадив викликати мене?

— Я б і сам це зробив. Всюди нишпорять репортери. Вони побували на вулиці Лоншан раніш, ніж мої детективи. Один з тижневиків, подібний до тих, що про нього ви згадали, сьогодні вже пише про це.

— Бур із тих, кому навіть по морді не дають, — пробурчав Ален.

— Я маю деякі інші відомості про нього. Його прізвище мені здалося знайомим. Отож я пішов до свого колеги, що кілька років тому займався Буром.