Читати книгу - "Гілея"

комірця Ількові застібає, а Настуня сніданок готує, діти шапку і рукавиці шукають — добре бути бригадиром, посміхається Ілько. І йому дуже хочеться зробити щось приємне всім. Ілько ледь помітно, щоб не бачили діти, вщипнув Тетяну, сипнув дітям жменю цукру-рафінаду, а Настуні сказав:

— Сьогодні, доню, підемо чоботи забирати, казав швець, що готові.

— Краще б собі пошили, — радісно сказала Настуня.

— Ти ж, Ілю, не відмовляйся, — наказала вже в сінях Тетяна, — бо я ж тебе знаю, не постоїш за себе.

...Уже зібралися члени правління і всі п’ять комуністів села Семидоли, а Мірошника не було.

— З самісінького ранку по господарству ходить, — пояснив голова сільради Кирило Швайка.

— Чого ж він нас зібрав?

— Накачка буде...

— У нас ніби все гаразд. Насіння очистили, ремонт іде...

— Почуємо...

Мірошник прийшов з головою колгоспу Гнатом Чупруном, був у доброму настрої, і в усіх одлягло від серця. Привітавшись, Роман Олексійович попросив, щоб кожен бригадир розповів, як іде підготовка до весни. Бригадири відповідали як по писаному. Один лише Симон Підпара не міг звести кінці з кінцями, переплутав усі цифри, але закінчив урочисто:

— Дане слово наша бригада виконає і перевиконає.

«Мабуть, оце мене замість Підпари будуть затверджувати, — подумав Ілько, — бо він же не висихає від горілки».

Мірошник уголос прочитав план сівби, який склало правління разом з комуністами, і попросив обговорити його. І знову почалася балачка.

Нарешті план було погоджено в усіх деталях і Мірошник сказав:

— А тепер нам треба розв’язати одну справу...

Ілько Сторожук випростався на стільці, щоб бути на видноті, і чекав: зараз Мірошник скаже, що є думка висунути на бригадира...

— Нам треба, — говорив секретар, а в Ілька пересохло в горлі, — з вашого колгоспу послати одного комуніста або...

«Мене, мене треба послати», — благали Ількові очі.

— ...або комсомольця, — вів далі Мірошник — на курси лісоводів, які відкриваються при нашій науково-дослідній станції... Ми мусимо підготувати своїх спеціалістів, ви знаєте, яку величезну роботу ми розпочали на пісках нашого району. Мені хотілося б, щоб на ці курси людина пішла добровільно, зрозумівши всю серйозність справи, бо, можливо, доведеться на все життя виїхати в степи...

У кабінеті стало тихо-тихо. Усі раптом поопускали очі, кожен вишукував сотні причин, щоб відмовитися, якщо Мірошник звернеться до нього.

— Добровольців нема? — порушив мовчання Мірошник і подивився на Ілька. І не тільки подивився, а й усміхнувся йому.

І пригадав Ілько, як вбігла в хату Настуня, коли її привіз Мірошник зі степу, виручивши з біди, я плакала від щастя Таня. Та за те добро, що зробив для них Мірошник, Ілько готовий був піти не тільки на курси лісоводів, а й у самісіньке пекло.

— Я — доброволець, — сказав Ілько.

— Куди тобі, — махнув рукою Гнат Чупрун, — шестеро дітей, хата валиться. Сиди й не рипайся. Комсомольця знайдемо, а не інваліда.

Та за кого ж мене вважає цей Чупрун? Хіба я останній чоловік у Семидолах? Хіба мої діти без хліба сидітимуть? Ми хоч бідні, але горді, і я в партію поступив не для того, щоб по соцзабезах з однією рукою ходити.

— Спасибі, — сказав Мірошник і потиснув руку Ількові.

Коли всі порозходилися, Ілько підійшов до секретаря і, пустившись берега, промовив:

— Може, зайдете до мене, Романе Олексійовичу, та перекусите?

Чупрун з докором подивився на Ілька і постукав себе жовтим нігтем по лобі, мовляв, дурний дурне й меле, ще не вистачало, щоб секретар райкому по хатах ходив.

— Спасибі, прийду, — сказав Мірошник.

* * *

— Чого ж ти лізеш поперед батька в пекло? — виказувала Тетяна Ількові. — Хай би якийсь комсомолець нежонатий їхав на ті курси, а в тебе ж цілий взвод на шиї! Та як же я тебе прохарчую?! Куди ж тобі вчитися, як ти вже й азбуку забув!

— Таню, це діло політичне, не міг я інакше, коли партія мене, значить, посилає...

— Та не партія тебе посилає, а голова твоя дурна в світи тягне! А що ж я з дітьми малими робитиму? А як в степи тебе, однорукого, зашлють? Ой бідна моя голівонька...

— Таню, не плач, — заспокоював дружину Ілько, — бери краще гусака смаж, бо гість прийде.

— То ти ще й гостей на мої злидні кличеш?! А не діждав би ти!

— Та вгомонися, Таню. Такий гість, а ти... Мірошник прийде, Роман Олексійович.

— Чого ж ти зразу не сказав? — забігала по хаті Тетяна. — Настуню, давай скатерку, а ти, Ільку, гусака лови... та вишнівки вціди, а ти, Петю, до баби Свиридихи збігай, хай перваку дасть... Чим же я його частуватиму?! Хоч би хліба свіжого була спекла... Васю, біжи до тітки Софії та позич, вона пекла вранці... Любко, Наталочко, картоплю обирайте, а ти, Настуню, в печі розпалюй...

Взвод чітко виконував команди і розпорядження, і за якусь годину було вже в хаті прибрано, піл і лежанка застелені килимками, на стінах з’явилися вишивані рушники, біліла найкраща скатерка на столі, а в печі варилося і смажилося. Взвод вмивався, одягав чисті сорочки і платтячка, хоч одержав наказ: як тільки прийде гість, вилазити на піч і — ні пари з уст. Носами не шморгати, ногами по черені не гамселити, не дражнитися, не кричати, їсти не просити... Щоб не було й духу вашого чути.

Настуня теж вирядилася, як до вінця. Та все перед дзеркалом викручувалася і весела була. Тетяна й собі прибралася: спідниця синя, сорочка з поликами, ніби помолодшала на