Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

живу? — тут Дана почула таке, від чого аж похлинулася власними словами. — Був у мене закоханий? Ти? Кого я тобі нагадую? Яку Наталку? Яку царівну? А, твір Кобилянської… ну й прізвище! Ні, не читала. Мені на справи часу бракує. А чим я її нагадую? Що значить: «краще не питай»? Добре, як скажеш. Так, я сама хотіла знати. Себто як «сухар»? Це ти знову про мене? Ну гаразд, я чекаю. Ага, бувай.

Довго чекати їй не довелося. За десять днів на її столі лежали журнали, вирізки з журналів, статті, передруковані з газет, газети зі статтями разом і навіть поетична збірка Любка, на титульний аркуш якої видавці люб’язно наліпили його фото — щоправда, чорно-біле. Дана довго намагалася вгадати, якого кольору очі в Любомира, та видно було лиш, що світлого, і — в цьому вона чомусь була впевнена — незвичайного. Не те що її котячі баньки! Що ж до його зовнішності загалом, то першої миті Дана була трохи розчарована, а далі це просто перестало мати для неї хоч якесь значення. Вона ніколи не замислювалася над природою свого почуття, просто приймала його, як даність, і, напевно, дуже здивувалася б, якби хтось сказав їй, що у віршах та голосі вона відчула душу Любка і полюбила цю душу. Тітка, звичайно, про щось здогадувалася, бачачи, як щонеділі небога ледь не вухом до радіо притуляється, коли передають «У світі рим», та була достатньо мудрою, щоб обмежитися лише туманними натяками на це, та й то, коли Неждана погано себе поводила.

Дана зібрала й регулярно поповнювала досьє, акуратно розділивши його на три частини. Перша, доволі груба, наповнювалася вирізками з газет, де друкувалися вірші Любка, та безжально видертими сторінками літературних журналів — чомусь нікому в бібліотеці й на думку не спадало перевіряти часописи, які повертала після прочитання така мила дівчинка. Друга, значно тонша, складалася також із газетних та журнальних вирізок, але з інтерв’ю поета Шеремета. І третя, взагалі тоненька, як налисник, містила фотографії Любка. Їх, власне, було всього чотири, не рахуючи тієї, що в збірці. Перша, та сама з газети «Червона Зоря», де підпис під фото стверджував, що Любомирові шістнадцять років, і доводилося вірити на слово. Другий знімок, із журналу «Поетичний меридіан», був, хоч як важко в це повірити, ще гіршим, ніж перший, якоюсь суцільною сірою масою з обрисами людини — Дана назвала його: «Поет у пелехах туману». Третій, лірично-пейзажного характеру, зображував Шеремета на тлі білих берізок, але дерева були так близько, а Любко — так далеко, що він із таким самим успіхом міг взагалі за ними сховатися. А четверте фото… ну, це був дарунок Неждані за її довготерпіння. Кольорова обкладинка журналу «Селянка», який Дана побачила в кіоску «Союздрук», а на ній, на всю сторінку — лице Любомира з підписом «Улюбленець муз». Вона купила три примірники, від щастя ледве не перекинувши кіоск, і не витримала, похвалилася-таки Олені своїм трофеєм.

— Тьотю, поглянь, у нього очі фіолетові.

— Точно, — погодилася та, хоча щойно прийшла додому після нічної зміни і аж хиталася від утоми. — Це ж треба… Ніколи таких не бачила — зовсім як шафрани.

— Як хто?

Олена засміялася.

— Ти крокуси бачила коли-небудь, чи з квітів для тебе існують лише корені квадратні?

— Бачила, звісно, — образилася Дана. — Такі маленькі, біленькі.

— Ні, біленькі — то підсніжники, а в Карпатах такі самі квіточки, маленькі, але лілові, називаються шафранами. Вони ще, здається, в Криму є, може, навіть у нас, та я не впевнена. Це дуже рідкісний колір.

— Для квіток?

— Для очей.

Мій Любко такий — незвичайний, подумала Дана гордо, не замислюючись над тим, на якій підставі вона привласнила поета, і що на це сказав би він сам. Для неї, певно, стало б великим розчаруванням дізнатися, що насправді Любомир так утомився від екзальтованих прихильниць та їхніх способів демонстрації своїх почуттів, часом на межі фолу та пристойності, а ще частіше — далеко за тією межею, що навряд чи тішився б, дізнавшись про ще одну схиблену. Але Дана цього не знала і доволі довго тонула у своїх рожевих мріях із фіалковим переливом — аж доки в їхній дім знову не постукала біда, яка, втім, спершу такою не здавалася.

На початку грудня тітка, яка завжди була худою, як тростина, раптом суттєво погладшала — і це при тому, що їла вона мало, будь-яка колібрі порівняно з нею могла б стати зразком ненажерливості. А в середині грудня Олені невдало подзвонили — вона саме була на роботі, в нічну зміну — чомусь сказала, що в останню нічну зміну, і трубку взяла Дана.

— Це пані Тиктор? — спитав її грубий жіночий голос.

— Так, — мовила Дана і хотіла ще уточнити, що вона — не пані, тобто не та Тиктор, яка потрібна співрозмовниці, але не встигла. На тому кінці дроту затарахкотіли, як з кулемета.

— Це вас із жіночої консультації турбують, ваш гінеколог, Марина Павлівна. Пам’ятаєте ще, хто я така? Ви мені вибачте, Олено Михайлівно, та що ви собі думаєте? З таким аналізом сечі, з таким білком ви ще народжувати надумали? Та вашим ниркам гаплик настане разом із вами не пізніше, ніж за два місяці! З’явилися до мене, розумієш, на двадцятому тижні, перед фактом мене поставили! І потім, що це таке — я чекаю на вас, чекаю, час іде, а вас нема! Кому це, в курви-мами треба, вам чи мені? — голос сам себе накручував, і підвищувався з кожним словом, здавалося, ще трохи — і він у слухавці не вміститься, розсиплеться по килимовій доріжці тлустими чорними жуками. — Хто з нас «старородяща» з нікудишніми нирками, я чи ви? Коротше, щоб завтра о восьмій ранку були в мене, бо інакше я відмовлюся вас вести! Що я, самогубця, чи що? — у трубці почулися гудки. Дана заклякла біля телефону.