Читати книгу - "Донор для небіжчика"

— Мені не подобаються твої очі, хлопче, — Гері здалося, що зараз той п’яний не більше, ніж кожний з них. — Я в них щось бачу, але не розумію… Та припини дивитися, мать твою!

Палаючий сірник обпік Гері пальці; він різко кинув його на землю і здивовано глянув на Алекса:

— Чого він хоче? Ти що-небудь зрозумів, Ал?

КЛАЦ!

Алекс скептично примружив очі:

— А ти хіба ще не помітив, що він… Якщо ти йому не подобаєшся… — він простягнув руку за сірниками. Гера віддав їх йому.

У пам’яті вже вдруге за цей день виплив старий фотооб’єктив із бездонною прірвою діафрагми, яка все розширюється, розширюється…

КЛАЦ!

Алекс спритно запалив сірника:

— Не зрозумію, чим вам не подобається мій друг.

— Тобі й не треба розуміти… — спокійно відповів той, підкурюючи. — Дякую, — він затягся цигаркою і знову відкинувся на спинку лавки.

Тепер Гера був упевнений, що чоловік абсолютно тверезий. І чомусь його це зовсім не здивувало.

— Ну й фіг з тобою, — сказав Алекс. Правда, ледь чутно, розвертаючись услід за другом.

КЛАЦ!

Їхні місця були в середині залу, але вони подалися в останній ряд; на ранковий сеанс людей зібралося небагато, тож коли погасло світло, з’явилось відчуття, що вони залишилися зовсім самі у величезному темному залі й тільки для них загорівся широкий екран по іншу сторону тихої прірви рядів.

Під час фільму Алекс побачив, як Гера обережно кладе руку Марині на плече, а потім так само обережно цілує її — спочатку в щоку, а коли вона, не повертаючи голови, починає усміхатися — в губи. Алекс уперше в житті відчув ревнощі. Може тому, що Марина йому теж подобалася, а його дівчина здавалася йому довгою і худою, як глиста. Але саме Гера ініціював знайомство, і першість вибору належала йому. Якби в Алекса вистачило духу того дня не ховатися за спину друга, а підійти першим, то Марина зараз…

Після сеансу Анжела нагородила Алекса красномовним поглядом, у якому явно читалося й розчарування, і презирство — поглядом, яким жінки обдаровують нерішучих чи боягузливих чоловіків.

Але головне було не в цьому: Алекс раптом побачив, що Анжела не краща й не гірша, ніж її подруга, вона просто інша, а він — дурний шмаркач. Цей погляд він буде пам’ятати ще багато років, як і Анжелу, тому що саме тієї миті пообіцяє собі, що жодна в світі жінка більше не матиме права так на нього дивитися.

Пізніше він зрозуміє, що на Довгому Шляху чоловік і жінка саме без слів говорять одне одному найважливіші речі. Через десять років він випадково зустріне її на вечірці в друзів, а ще через п’ять вони одружаться. І тільки на четвертому році спільного життя, згадуючи шкільні роки, раптом з’ясують, що колись вони вже були знайомі; згадають цей вересневий день і воскресять у пам’яті його деталі, навіть придбають касету з відеозаписом того фільму. І щоразу сміятимуться й вигадуватимуть нові деталі.

А поки що вони йшли поруч, відстаючи на кілька кроків від Гери з Мариною, що обнялися. Просто йшли, намагаючись не зауважувати одне одного.

«Чому так? — думав Алекс, дивлячись на свого кращого друга. — Чому з нас двох він завжди перший — у цьому перший?» Того дня він не припускав, що таке буде ще зовсім недовго. Поки через рік шістнадцятирічний Гера не повернеться зі своєї першої в житті самостійної подорожі, відвідавши на коротких осінніх канікулах родичів батька в Ризі.

Того дня, як Герман повертався з тест-пункту з негативним результатом (до моменту, коли він перейде Межу, залишалося приблизно дванадцять годин), на півдорозі додому його раптом осінило.

Насправді Герман не вірив, що він помре. Це нагадувало спалах інтуїції, коли щось глибоко заховане всередині раптом ставить тебе перед фактом.

Він не помре — ось і все.

Герман подався в лікарню, щоб з’ясувати ім’я та адресу лікаря, що носив окуляри, як у генерала Піночета.

Кілька стандартних хитрощів — і здійснити задумане виявилося зовсім неважко.

Герман не знав, для чого він це робить. Але хтось усередині говорив безапеляційним тоном, що так треба.

Лікаря в окулярах звали Мирослав Маркевич.

Коли велике дзеркало у ванній продемонструвало Германові неймовірно розпухлу істоту, покриту темними плямами, — на його обличчі (на тому, що ним колись було) розповзлася широченна посмішка.

Розглядаючи себе, Герман уже знав, хто незабаром випробує сповна всю магію цієї чарівної посмішки — двоє Добрих Лікарів.

По-перше, той пацюк