Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— Пробач, більше не буду, — підійшла вона до Романа, ніжно обійнявши його за широкі плечі.

— Це все чудово та прекрасно, але де, все ж таки, подівся наш собачка, ми ж про нього вже зовсім забули, — вернула дівчинка брата до не дуже веселої реальності.

І ще хвилю помилувавшись цим грандіозним творінням чиїхось умілих рук, діти попрямували далі. Стежка, як і раніше, звивалась поміж низькорослих колючих чагарників, невеличких покручених дерев та розсипаних скрізь мілких камінчиків з надзвичайно гострими краями. Роман з Тасею дякували Зібу за напрочуд міцні черевики на товстій підошві. І уявити собі страшно, як можна було б пройтись по цій місцевості у звичайних кедах чи кросівках, таких звичних на Землі. Певне, через кілька кроків від них би залишилось саме лахміття.

І раптом Тася зупинилась та сплеснула руками.

— Пірат тут не пробігав, точно тобі кажу.

— Звідки знаєш? — спитав Роман, стараючись розгорнути носком черевика камінці, що перекочувались у нього під ногами.

— Він просто би не зміг тут пройти.

— Але ж Пірат у таких самих капцях, як і ми.

— Слухай, ти зрівняв свій зріст і його. Навіть у своїх капцях він би тут не пройшов, — зиркнула своїми величезними блакитними очима Тася на брата, — йому б порізало вище колін або би позрізало шматочки шерсті. Нічого подібного, тобто ані краплі крові, ані жодної волосини ми тут не побачили. І моя жіноча інтуїція підказує, що його тут не було і край.

— А може, через свою інтуїцію ти можеш зв’язатись з Зібом? — з надією подивився Роман на сестру. — Може, в голові з’явиться якась інформація? Може, вони якимось чином все ж намагаються з нами зв’язатись? І щоб менше намотували кілометри по цих камінцях, може, вони повідомлять, що його тут немає?

— Не можу сказати, та, справді, спробую зосередитись, — і Тася зупинилась та почала уважно прислухатись, що діється у її голові. Але крім гулкої пульсації крові та шуму у вухах нічого не вловила.

— Ні, нічого. Зовсім! — дівчинка відкинула з очей пасмо білявого волосся. — А спробуємо знову погукати?

Діти кричали, поки не почали захрипати. Але ніхто так і не відгукнувся.

— Слухай, він у нас песик розумний, — з проханням у погляді сказала Тася. — Може, до вечора повернеться сам. Я просто більше не можу. Хочу їсти, а ще більше — попити води. Якщо не повернеться до фургона, завтра будемо шукати знову і вже підемо в іншу сторону. На березі залишився Террі, всі наші речі та припаси. Поки що повертаємось, доки не смеркло. Ти ж запам’ятав дорогу, якою ми сюди прийшли?

Хлопець мовчки вийняв з кишені компас, з яким не розлучався на Дріоді.

— Так, ми весь час йшли на захід. Значить, повертаємось на схід, — і він глянув на стрілку, визначаючи напрям зворотної дороги, і діти рушили назад, на узбережжя.

— А ти молодець. Я б нізащо не здогадалась вкинути у кишеню компас. Але й ніхто б і не подумав, що ми зайдемо так далеко.

Хлопець злегка зашарівся від похвали, бо вона для нього була дуже рідкісною, особливо з Тасиних уст, яка більше кепкувала з нього та кидала в’їдливі шпильки, а тому дуже цінною.

— Та залиш. Ти б на моєму місці зробила так само. Просто вчасно не подумала.

Камінці були з надзвичайно гострими гранями, весь час перекочувались під ногами, йти було важко та ще, на додачу, компас почав чомусь стрибати. Солоний піт заливав очі, окрім води, діти ні про що більше не могли й думати. Ще й, як на зло, почало стрімко вечоріти:

— А от ліхтарика ти взяти, звичайно, не здогадався? — все-таки не втрималась Тася від чергової шпильки, на що Роман втомлено помотав головою:

— Ні, не взяв. Та він би й мало допоміг. Здається, ми збились з дороги. Постараймось хоч якось дійти до скульптур. Може, біля них щось розумне спаде на думку, — очі у хлопця зблискували і дівчинка зрозуміла, що брат готовий ось-ось заплакати.

— Не переживай ти так. Якось буде. І до фургона доберемось, і Пірат знайдеться. Як не сьогодні, то завтра. Я думаю, що великої біди не станеться, якщо ми сьогодні десь тут і заночуємо. Треба постаратись віднайти хоч якесь укриття, щоб був дах над головою, — і вони, майже на одній силі волі, пішли вперед.

А вже добряче смеркло і на небосхилі з’явився блідий Карі, коли нарешті перед готовими впасти та заснути просто на всипаному гостряками ґрунті дітьми зависочіли величні фігури лицаря та його бравого бойового коня.

— Як же я хочу пити! За цим бажанням я навіть забула, що хочу їсти і тому мене вже зовсім не хвилює, де і на чому висплюсь, — прохрипіла, спершись на кам’яний черевик лицаря та пригладжуючи розпатлане волосся, Тася. — Та все ж таки, мусимо пошукати, де б переночувати. Давай, трохи перепочивши, нарвемо моху і зробимо собі з нього щось на зразок лежанки. Все ж буде м’якше.

Віддихавшись та зачекавши, доки трохи вщухне гул у голові та стомлених ногах, діти, при яскравому світлі супутника Дріоди, почали рвати м’який мох, що вкупі з колючими чагарниками вкривав довколишню місцевість. Коли купа вже була