Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

річ — радість від усвідомлення того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитися в мою душу, запалити мене — вкрай знесиленого, отупілого в злигоднях та вогні останнього тижня. Ага, отже так, усе чудово склалося: вони висмикнули мене з самої колотнечі, й тепер знову піде життя — казка. Я і вона. І начхати на всіх і на все. На всі реальності світу, разом узяті. Я рішуче підніс ручку.

У заглибині моєї долоні ще рожевіла прим’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. Того першого дня путчу, коли ми глупої ночі пробилися до групи Діна, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але розмова ця лишилась у мене в пам’яті назавжди…

— Ліно мені все розповів. — Він підвів на мене темні, без блиску очі. — Цікава історія…

Кажучи це, він весь час переводив погляд на карту — свіжу, із запахом друкарської фарби, з яскравими різноколірними стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її в кабіні ваговоза.

— Цікаво, що й казати. Все життя — у погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? З краю в край…

— З реальності в реальність.

— Ну, це для мене надто мудровано, я простий горновий. Для мене є одна реальність, одна любов — революція. І для них теж.

Справді, всі, хто входив і виходив від Діна, кричали, курили, люто сперечалися, а іноді й мовчали, заглиблені у свої думки — наскільки можна бути заглибленим у такому гаморі, — всі ніби світилися зсередини небаченим ще, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного на день у фортецю, був один з осередків повстання. З безладдя, з хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватися ситуація. Місто двигтіло від канонади, за широченним вікном видніли заграви.

— Єдина реальність — це боротьба. Боротьба з тими за цих. Решта все проти цього не варте виїденого яйця. Коли вже тобі випало таке свято…

Він не доказав, певно, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному. З видимим зусиллям відірвався від карти.

— Ви показали непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання у районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили туди про вас. Вирушайте, командуйте. Гадаю, це справжнє діло.

— Але ж я…

Він потис мені руку і взяв трубку телефону. Вбіг Ліно, з ним ще двоє, вони потягли Діна до вікна, тицяючи пальцями в нову заграву. Палали склади. Ще люди — зв’язкові, ополченці, поранені… Ледве я вийшов до ліфту, як поводатар трохи не бігцем потягнув мене до дверей, потім на мотоциклі — по нічному затемненому місту, серед стрілянини й пожеж, остерігаючись сліпої міни…

Я кинув ручку на стіл.

— А якщо я не погоджусь?

Нестор усе ще всміхався, він вважав, що це якийсь неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.

— Я не хочу повертатись.

І поки я це казав, всього мене знов пойняла тривога й неспокій, але тепер уже не за себе.

— Танки, танки з жабами!

— Що?

Можливо, він подумав, що я схибнувся, але тепер мені це було байдуже.

— Швидше варіатор! Я мушу негайно повернутися! Нестор уже зрозумів і зразу ніби згас.

— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію аж до моменту підпису вашої дружини.

— К бісу дружину. Ви часом не маєте… протитанкових набоїв?

Судовий урядовець холодно дивився на мене.

З потерпілого, з жертви великого почуття, я у нього на очах перевтілювався у відщепенця, що знайшов своє покликання в чужій кривавій колотнечі. Але ця битва тепер не може бути для мене чужою…

— Ну чого ви стоїте? Я маю на це право, ви самі так казали!

— Все правильно. Але врахуйте — ця ваша ухвала остаточна. Більше не буде ніяких можливостей вибору. Повернення теж відпадає. — Він усе барився. — Я так зрозумів, вас там можуть уколошкати будь-якої миті?

— Вмикайте ж бо варіатор, хай вам грець!

За скляними дверима кімнати, в глибині коридора я помітив жіночу постать, що швидко наближалася. Несторова рука нестерпно-спокійно-болісно-неквапливо пройшлася по панелі пульту…

Твоя правда, Діне. Є тільки одна реальність, одна-однісінька, заради якої варто жити.

Олег Романчук
ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА
Оповідання

Не чіпай мої кола!

Архімед

Осінь уже встигла торкнути своїм сірим рукавом вершини сіцілійських скель, від чого острів зробився безбарвним і якимсь беззахисним. Журливо кричали білосніжні чайки, передчуваючи сумну пору року, і в їхньому клекоті чулося щось тужливо-моторошне. Пташиним чуттям вони ніби вловлювали небезпеку, що нависла над непокірним сусідом могутнього Риму.

На скелястому підвищенні, яке зі сходу підступало до самісінького моря, розкинулося багатолюдне місто. Його стародавня частина, заснована ще фінікійцями, лежала на острові Ортигія, котрий тягнувся з півночі на південь, утворюючи східну межу величезної гавані. З того, як по її дзеркальному плесу туди й назад сновигали біреми, пентекотери, квадриреми, було видно, що римський флот знову лаштується до приступу.

Військо на суші поступово заворушилося. Залунали різкі вигуки, лайка, забряжчала зброя, заскрипіли вози. Табір обложників скидався на мурашник. Шикувалися когорти, маніпули, декурії і центурії. Сигнефери та акуліфери знімали чохли із штандартів і знамен.

Від Сіракуз вітер доносив запах смаженої баранини, який до нестями дратував зголоднілих римлян. Чути було, як обложені виспівують