Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Якийсь торговець дав юродивому монетку. Васько, відгорнувши комір подертої сорочки, показав монетку Златі, щоб і вона могла помилуватися.

— Блищить! Поглянь, блищить! — як дитина радів він, крутячи монетку на сонці.

Злата прикинула, що цього їм вистачить на хліб і юшку, але на її розчарування, дурник уже награвся з копійкою і пхнув її в руки перехожому.

— Що ти наробив? Навіщо ти віддав монету? — відчитала його Злата.

Бачачи, що дівчина розгнівалась, Васько щиро засмутився:

— Вона красива, блищить. Ти любиш, коли блищить?

— Я люблю, коли я сита. У мене від голоду в голові паморочиться, — відповіла Злата з прикрістю.

Юродивий засміявся.

— Ні, її не можна їсти. Вона блищить, і все, — він розвів руками.

Раптом Злата згадала слова гномів: «Люди часто цінують речі не за їхню істинну вартість, а за ціну, яку самі й вигадали». Вона подивилася на Васька іншими очима. Ось і домовий говорив про нього шанобливо. Хто знає, можливо, перед цим дивним хлопчиною відкрита таємниця істинних цінностей?

Васько не просив милостині, він просто йшов і посміхався всьому світу. У його посмішці було стільки відкритості й добра, що люди самі підходили до нього й дарували гостинці. Він приймав їх, а пройшовши трохи, віддавав іншим жебракам, залишивши собі врешті-решт, лише паляницю і яблуко.

Нарешті він присів під запорошеними придорожніми кущами, опустив Злату на траву і, покришивши трохи хліба птахам, решту виклав перед нею. Дівчина відламала шматочок паляниці й почала їсти. Васько мовчки дивився на неї.

— Що ж ти не їси? Їж, — Злата показала на паляницю.

— Ти гарна. Ти — радість, — в котре повторив блаженний та тихенько засміявся, так і не торкаючись їжі.

За ті кілька днів, що Злата мандрувала, сидячи за пазухою у Васька, вона прив’язалася до свого дивного супутника. Вони спали під зоряним небом, жили подаянням і харчувалися милостинею, але її гординя мовчала, і вперше за довгий час хліб був дівчині солодкий. Злата примусила Васька обійти всі ярмарки й балагани, де лише можна було зустріти музик, але все марно. Одного разу в безладному белькотінні юродивого Злата почула дещо таке, що змусило її прислухатись:

— Шукаєш, шукаєш — не знайдеш. Де музика? Музики більше немає!

— Що ти сказав? — скрикнула Злата, але більше не домоглася від Васька ні слова.

Віщування глибоко вразило Злату. Тепер їй нікого було шукати й ні на що сподіватись. Непокірна бунтарка змирилася й зменшувалася день у день. Вона не переставала дивуватися своєму супутникові. Убогий, обірваний, напівголодний, він щиро радів і сонцю, і дощу, а очі його завжди сяяли щастям. Тільки одного разу на гамірній вулиці він раптом чогось злякався. Побачивши людей, які діловито тинялися, людей із заклопотаними обличчями, в яких не було ні тіні радості, він закрив голову руками й застогнав:

— Моторошно! Сліпі. Скрізь сліпі… — його мова перейшла у плутані вигуки.

— Не бійся, подивись, усі зрячі, — намагалася заспокоїти його Злата, але він ніби не чув її:

— Прозрійте, сліпці! Возрадуйтеся! Ви — живете!..

Його голос перейшов у відчайдушний крик. Довкола зібрався натовп. Миттю, наче з-під землі, з’явився городовий.

— Що за безладдя! — рявкнув він і, побачивши дурника, який незв’язно белькотів і схлипував, замірився на нього нагайкою.

— Не руште його! — скрикнула Злата, висунувшись із-за пазухи подертої сорочки, і розкрила руки, наче вона могла захистити плачучого Васька.

— Цур мене! — перехрестившись, відступив городовий.

— Чудо! Чудо! — пронеслося натовпом.

У мозочку городового гарячково метушилися темні думки. Звичайно, така знахідка чогось та варта. Як не буде він роззявою та віднесе її до палацу, там, дивись, і підвищення по службі одержати можна. А що, як за таку рідкість його полковником зроблять, а там, дивись: генерал-губернатора дадуть? Городовий уявив себе у вишитому золотом мундирі з генеральською стрічкою через плече й простяг ручище:

— А давай-но сюди свою цяцьку.

— Ні, вона — радість. Радість не можна віддати, — захитав головою Васько.

— Мовчати!! — заревів городовий та спітнілою п’ятірнею вирвав крихітну дівчину в хлопчини.

— Віддай! Не можна відбирати радість, — сльози текли по щоках Васька.

Він кинувся за Златою, але городовий відштовхнув його вбік:

— Йди геть!

Бідолашний хлопчина впав на запорошену бруківку. Натовп глухо загомонів, але ніхто не наважився перечити представникові влади.

— Не плач, мій милий дурнику, — крикнула Злата Васькові. — Я не варта твоїх сліз. Тієї миті, коли я стала гордівницею, я перестала бути радістю.

Дівчина благально простягла руки до натовпу:

— Люди, прошу вас, подбайте про нього.

Ця невеличка, зростом з мізинчик, істота вселяла побожний трепет і повагу.