Читати книгу - "Ганнуся"

Стоїмо, куштуємо наввипередки. Рої бджіл заздрісно гудуть над нашими головами, просять і для них щось залишити. Але нам не до них. Сонце зазирає до наших ложок, до блиску відполірованих невтомними язиками. Теж, мабуть, заздрить… Авжеж, така смакота!

— Все, їду на Далекий Схід! — виголошую я, вишукуючи на ложці місця, які можна було б ще облизати. — Звичайно, за умови, що ви пришлете туди побільше такого варення.

— А ми вам хоч ціле відро вишлемо, — відказує Горобчик Коля. Він знову умудрився геть замазюкати обличчя. Тепер уже тільки варенням. — Ми хоч завтра вишлемо, лише відійдіть подалі від плити.

— Це ж чого я маю відходити? — поцікавився я..

— Так у вас же он яка ложка! — втручається рудий Вітько. — У Віри Миколаївни ополоник — і той менший!

— Ні, голуб’ята, не дочекаєтеся цього! — твердо відказую я. — Доки буде хоч краплина пінки — ніхто мене звідсіля і краном не відтягне!

Коли ми, нарешті, впоралися з пінкою і, облизуючись, почали розходитися по домівках, Ганнуся сказала:

— Знаєш, Костю, про що я зараз думаю?

— Поки що ні.

— Я думаю, що мені ще ніколи в житті не було так смачно, як сьогодні. І так добре теж, здається, ще не було. А тобі?

— Мені теж, — охоче погоджуюся я. — Чудова була пінка!

— Ох, так ти ж нічого й не зрозумів! — Ганнуся аж сплеснула у долоньки. — Ми ж її своїми руками зварили! А Коля, знаєш, що каже? Він каже, що коли цей подарунок посилатимемо на Далекий Схід, треба обкласти бутельки євшан-зіллям. Як ти гадаєш, гарно він придумав?

— Дуже гарно, — згодився я.

Коли ми звернули на нашу вулицю, то побачили нашого знайомого листоношу. Він аж згинався під вагою своєї поштарської сумки. Ще здалеку листоноша помахав нам рукою і заходився порпатися в сумці.

— Вам телеграма, — нарешті сказав він. — Розпишіться, будь ласка.

Я розписався і, поки Ганнуся дякувала листоноші, прочитав телеграму раз, потім другий.

Тоді мовчки простягаю її Ганнусі.

В телеграмі було написано:

«Повернулася відрядження. Чекаю не дочекаюсь Ганнусю додому. Ірина».

— Що ж, пора тобі й додому збиратися, — зауважую Ганнусі. І додаю: — Напевно, рада, що поїдеш, еге ж?

Мовчить Ганнуся. Не знає, що відповісти.

Лише збентежено поглядає то на телеграму, то на своїх нових друзів, котрі почали вже розбігатися по хатах.

«Ет, мамо, мамо! Зі своїми справами ти вже встигла впоратися, а от що робити нам?»

Нудьга…

Сьогодні минає тиждень, відколи ми з Ганнусею повернулися до міста.

Сиджу за столом у своїй кімнаті і з усіх сил намагаюся працювати. Однак чомусь не працюється. Хоч ти плач, хоч гопки скач — не працюється. Чи не тому, що навколо надто вже тихо і порожньо?

Хвилину тому дзвонила Ганнуся:

— Добридень, Костю! А я оце листа отримала з Воронівки! Ми вже п’ятдесят бутельків закрутили і євшан-зілля назбирали! А ти що робиш?

— Як тобі сказати… — ухильно відповідаю я. — Поки що нічого особливого.

— Тоді давай після обіду погуляємо, — пропонує Ганнуся. — І згадаємо, як нам гарно було у Воронівці. А зараз, вибач, мені ніколи. Я-відповідь-писатиму-до-побачення!

В слухавці запищало.

Нудьга стала ще нестерпнішою. Скільки хоч там до післяобіднього часу? Ого, майже три години!

За вікном вітер ганяє перше пожовкле листя. Вищать на закрутах тролейбуси і таксі. На подвір’ї, як завжди, мирно дрімають дідусі, прогулюються з візочками бабусі та мами. От тільки хлопчаків — тих, що під моїми вікнами грали у футбола, — ще немає. Відпочивають у таборах. Я вже вирішив, що коли вони повернуться, обов’язково пристану до їхнього гурту. А що — колись же я воротарем був! І, здається, непоганим.

Та коли ще вони повернуться! За тиждень, а то й більше.

На столі недописана праця лежить. Чекає не дочекається мене.

Журно на душі. Самотньо.

А десь далеко, майже за тридев’ять земель, ласкаве серпневе сонце пробивається крізь вигоріле листя і жовтаві прозорі яблука. В теплому повітрі плавають пахощі соснової смоли, нехворощі та гіркуватого диму, що піднімається над плитою. Навколо плити штовхаються гамірливі хлопчаки та дівчатка. Над ними з басовитим гудінням кружляють брунатні бджоли. А Віра Миколаївна готується збирати пінку з варення.

Ет, гарно там, де нас немає!

А що, коли оце зараз, негайно, підійти до телефону, набрати знайомий номер і сказати Ганнусиній мамі:

«Слухай, Ірино… Ти випадково не збираєшся знову у якесь відрядження?»

Дорогі друзі!

Дякую, що ви дісталися цієї сторінки. Це значить, що ви прочитали книжку до кінця.

Сподіваюся, вона вам сподобалася? А ще, гадаю, у вас можуть виникнути деякі запитання. Наприклад, чи все те, що в ній написано, є правдою. Так, тут все правда. Втім…

Коли я працював над книжкою, Ганнуся часто забігала до мене і сама читала все написане. Інколи схвально кивала голівкою, інколи підказувала, коли я дещо пропускав. Наприклад, про їжачків і листоношу. Тож можна сказати, що цю книжку ми писали удвох.

Якось вона запитала мене:

— Костю, а в тебе були свої пригоди?

— Звісно, були, — відказую їй. — Одна пригода з довгоносиками