Читати книгу - "Тато в декреті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Уфф... Нарешті можу сісти й заспокоїтись, нема тієї гойдалки. Загнала дітей до вольєра, дала лопати — хай копають пісок.
Якщо ж уникати місць, де обох водночас мусиш оберігати від небезпек, — із двома простіше, ніж із одним. Одного доводиться розважати. А коли їх двоє — так розважають один одного, що лишається тільки дивитись, аби вони від надмірних веселощів не повбивалися. Коли, наприклад, удома стрибають зі спинки дивана на сидіння. Стаєш у дальній куточок (сідати поки що не виходить, це у світлому майбутньому), п’єш чай і знай собі примовляєш:
— Обережно! Повільніше! До мене не підходити! Гарячий чай!
А вони гасають один за одним.
А то ще краще: стануть поруч, висолопивши язики, і малюють за низьким столиком. Молодший підглядає до старшого. Братик узяв новий олівець — то й мені час. Братик перейшов на фломастери — я теж хочу. І мені, і мені конче потрібен новий аркуш паперу! Хоча на попередньому тільки одна каляка-маляка в куточку.
Завдяки наявності братика, у півтора року молодший уміє більше, ніж старший умів у два з половиною — від тримання виделки до запуску машинок з інерційним механізмом. Доходить до того, що старшого молодший слухається краще, ніж батьків.
— А ну, скажи братикові, щоб ішов мити ручки! Щось він сьогодні нечемний.
Старший:
— Після вулиці треба мити ручки!
І молодший нарешті тупцяє до ванної.
Де ті ревнощі перших місяців? Кілька тижнів тому ми втрьох поверталися з прогулянки. Стали під під’їздом, а молодший не хоче йти всередину. Тікає від мене: чергова Вершина Дитячого Гумору. Я блефую, кажу старшому голосно:
— Усе, ідемо додому без нього! — І молодшому: — Па-па!
Молодший дивиться на мене з хитрою мордахою й на блеф явно не ведеться. Зате старший, нажахано:
— Ні!!! Не треба!!! Тату, не йдемо без нього, я буду за ним сумувати!
Страшне питанняНасправді я й досі не уявляю, як люди відбувають у декретах по три, чотири й більше років.
— Будемо називати речі своїми іменами. Я відсиділа шість років, — каже подруга, яка нещодавно вийшла на роботу. — Невже справді? Жах.
Сам я на момент закінчення цієї книжки пробув у декреті рік і чотири місяці, та й то одна знайома називає мій термін відсидки умовним, бо Оксана значний проміжок часу працювала з дому. Та навіть попри умовний термін, на мене часом накочувала страшна депресія. Сидиш на майданчику, дивишся на мам, і цікаво: про що вони думають? Сонечко, вітерець, тобі приємно, але катаєш маленького на гойдалці й у ритм повторюєш подумки: «Час минає, час минає, час минає…» Причому ти втрачаєш місяці й роки, потенційно придатні для роботи й творчості, саме тоді, коли більш-менш досяг віку розумової зрілості (не впевнений щодо жінок, а в чоловіків цей вік настає доволі пізно — у декого, схоже, ніколи).
Згадуєш комікс, який наче малювали з тебе. Тато тримає на руках немовля:
— Синку, покажи: а де мама? Ось мама, правильно. Молодець! А де тато? Так, ось тато, правильно... А де текст?!
Зайдеш на facebook і бачиш: той написав книжку, той презентував. Той поїхав робити репортажі в іракський Курдистан. Той з’їздив у Нагірний Карабах. А ти згадуєш домогосподарку, сестру прем’єр-міністра та взірцеву маму з мелодрами Love Actually, яка іронізує з себе:
— Мимоволі порівнюєш. Що сьогодні зробив мій брат? Захистив честь країни. А що зробила я? Голову омара з пап’є-маше.
І водночас ти отримуєш від декрету дедалі більше задоволення. Ти звик, а діти ростуть і чимраз складних моментів стає менше, а на приємні звертаєш більше уваги. Наприклад, старший довго вагається, із ким сьогодні спатиме вдень: з Милою Мишкою чи з Мишкою-Щуриком (це різні). Молодший засинає з Тиранозавриком у руці й, засинаючи, грізно гарчить. Поки вони сплять, вариш їсти. Дістаєш із нижньої полиці шафи чисту каструлю — а зсередини на тебе скептично дивляться Диплодок і Трицераптос. Після денного сну й обіду ви всі одягаєтесь на прогулянку, ти лізеш у шафу по свіжу футболку — а на поличці, зненацька, півметровий сміттєвоз.
Спускаєтесь надвір, у тебе вже чудовий настрій. А надворі смішні інциденти тривають. Старший син щойно подивився мультик, який він називає «Магаваскар». Там лев Алекс бігає пляжем і гукає свого друга-зебру:
— Марті! Марті!
Трирічний хлопчик не розуміє, що це ім’я, зате пам’ятає хмари на горизонті в мультфільмі. Тож тепер він стрибає вздовж берега річки, нахиляється вперед і щосили кричить:
— Хмарки! Хмарки!
А потім за дві години два брата-екскаватора з кольоровими лопатами перекопують траншеями половину міського пляжика. Отут уже жодної двоїстості почуттів: однозначна родинна ідилія. Майже як у стандартній рекламі йогурту чи соку.
А коли ви повертаєтеся, старший сам роздягається й роззувається, сам у ванній стає на підставку, пускає воду, витискає рідке мило, самостійно миє руки й витирає їх. Казка! На тебе лишається вже тільки молодший.
Згаданий на початку книжки правий кáпець я самостійно так і не знайшов. Аж через тиждень, коли приїхала, його виявила наш родинний детектив Оксана. На дні коробки з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тато в декреті», після закриття браузера.