Читати книгу - "Тільки разом"

— Мсьє Деказ не був дурнем і негідником. Ти доводив його до сказу, але він від самого початку визнав за тобою право бути нормальним. Бути собою. Він хотів допомогти. Хотів зрозуміти нас. А цей хоче реваншу — за свою недоладну зовнішність, за огидні звички, за м’якість і розбещеність свого мозку! Ти молодий, красивий, сміливий, ти дуже розумний, ти такий, яким він ніколи не стане, — він тебе знищить, хіба ти не розумієш?!

— Заздрість — низький мотив для вбивства! — скривився Андре. — Заздрість сама собою — уже поразка!

— Ось бачиш, бачиш?! У цьому принципова різниця між вами! Дурень не нехтуватиме низьким мотивом! Дурні ніколи не бояться поразки — тому вони завжди перемагають!

— Не цього разу! — гордо випнув груди Андре.

— Андре, отямся! Ти просто не уявляєш, що на тебе чекатиме, якщо ти відкриєшся перед ним! Він зіштовхне тебе з височину на землю, щоб інші тебе затоптали! Ніколи не ставай у стада на шляху, якщо в тебе немає батога!

— Ти змушуєш мене брехати?! Хочеш, щоб я здався?! Ти не віриш у мої сили?!

— Андре, тобі треба відступити, щоб виграти війну!

— Хіба ми колись дослухалися до тих йолопів?! Хіба ми колись боялися?!

— Андре, мій обов’язок — сказати, коли час тікати. Зараз — саме час!

— Мене вже не раз називали психом, і я не став від цього гіршим! Мене називали божевільним, скаженим, маніяком, ідіотом, телепнем, диваком, виродком, вилупком, нелюдом, потворою, почварою, і ти завжди наполягала, щоб я не опускався до самозахисту! І ось раптом ти кажеш, що я маю доводити мавпі, нібито я — мавпа?! Із якого дива?!

— Якщо тебе назвав психом малий сусід — це неприємність, про яку не варто думати довше, ніж три секунди. Якщо тебе визнає шизофреником найкращий психіатр Парижу — це катастрофа!

— Я доведу, що я нормальний! Із твоєю допомогою чи без неї — я його дискредитую!

— Ти ніколи не доведеш, що ти нормальний, — зітхнула Кет. — Не зможеш. Нормальним людям свою нормальність просто не треба доводити. Ти неординарний, і ти пишаєшся своєю інакшістю. Я теж пишаюся тобою, ти знаєш, але я не можу їм цього сказати. Мені страшно, Андре! Страшно, що люди — навіть найближчі твої родичі — тебе бояться. Стережися, мій любий, будь ласка: якщо ти нахилишся, щоб вдарити собаку, — вона вчепиться тобі в горло!

У кімнаті було тихо, лише ледь чутно цокав годинник. Кет невідривно дивилася на Андре, який солодко спав, поклавши руки на розгорнуту книгу. Вранішнє сонце щойно торкнулося білосніжного простирадла. Перлове обличчя хлопця з фіолетовою венкою на скроні, оповите темним волоссям із синіми блискітками, здавалося веселим і спокійним. Дівчину завжди вражало, що ніхто не помічає його неземної, невловимої у миттєвих змінах виразу обличчя краси. Чомусь сьогодні в Кет виникло щемливе передчуття втрати. Дівчина із завмиранням серця слухала, як падають у безвість секунди. Якоїсь миті кожна людина починає розуміти, що час не просто йде, час спливає. Це відкриття, якщо йому піддатися, здушує щомиті сильніше, ніби гігантський пітон. Урешті людині не стає повітря, і вона захлинається страхом.

Андре ворухнувся, ніжно-блакитні повіки з довгими віями затремтіли.

— Доброго ранку! — тихо мовила Кет.

— Привіт! — посміхнувся Андре, не відкриваючи очей. — Чому ти сумна?

— Чому ти вирішив, що я сумна? Ти навіть не подивився на мене! — здивувалася дівчина.

— Ми відчуваємо сонце на обличчі навіть із заплющеними очима, — мовив хлопець.

Кет бачила крізь велике вікно, що з півночі сунуть хмари. Сонячне світло в кімнаті раптом згасло. Кет зітхнула, але промовчала.

Коли друзі увійшли до будинку психіатра, саме починався дощ. У передпокої було темно, лише біля стола секретарки горів торшер. У кріслі під торшером сиділа дівчина й гортала журнал.

— Мсьє Морель зараз зайнятий, будьте ласкаві зачекати десять хвилин! — повідомила сива жінка, вказуючи на вільне крісло поряд із дівчиною, і враз кудись зникла.

Андре сів у крісло, Кет примостилася на журнальному столику. Дівчина з цікавістю поглянула на Андре й манірно привіталася. Хлопець стримано кивнув.

— А ти пацієнт мсьє Мореля? — запитала дівчина. — Як тебе звуть?

— Так. Андре.

— А я Жаклін, — широко посміхнулася дівчина, демонструючи великі блискучі зуби.

— Ти лікуєшся у мсьє Мореля?

— Ні, що ти! — засміялася Жаклін. — Я — його племінниця!

— Прекрасно! — позіхнув Андре й відвернувся.

Імовірно, Жаклін розраховувала на продовження бесіди. Вона кілька разів кинула на хлопця стривожений погляд, посмикалася, ніби їй муляло, і нарешті сп’ялася на ноги, вставши перед Андре. Напевно, дівчина була молодшою за пацієнта мсьє Мореля, проте її тіло вже набуло характерних для зрілих жінок форм. Спідниця Жаклін була закороткою, аби належним чином приховати гладкі засмаглі стегна.

— А що, на вулиці дощ?

Андре підняв на дівчину очі, пробігши поглядом від колін до масивного підборіддя. Кет із тривогою помітила, що звичайна холодна спостережливість дослідника змінилася щирою зацікавленістю на обличчі її друга.

— Дійсно, дощить, — відповів Андре, і його голос зазвучав, як здалося Кет, глибше й м’якіше, ніж зазвичай.

— Я ж бачу, що в тебе кучері