Читати книгу - "Знак Саваофа"

Усе обiйшлося дуже просто. Побiденко вибив одному арабовi зуби, iншому зламав щелепу i приволiк напiвживу вiд горiлки Алiсу. Вiн вимочив її у ваннi, закутав у ковдру i сидiв над нею до ранку, плакав тихо, сховавши у шерехатi репанi долонi обличчя. Вiн знову повернувся до звичних речей, до запахiв, до звукiв; крики птахiв, торохкотiння води об раковину — все це наповнювалося для нього змiстом. Як хто дав у спеку напитися холодної води. Iнакше вiн не мiг думати. Вiн просто вiдчував, i його вiдчуття виходили слiзьми. Пiсля цього його стали прозивати Принцом Дакарським. Вiн навiть зрадiв цьому новому прiзвиську, наче щось у його життi змiнилося назавжди: ранком вiн дихав на повнi груди, хмелiючи вiд однiєї думки, що може доторкнутися до її волосся, що його пальцi безборонно пеститимуть нiжну, майже дитячу шкiру Алiси. У його досвiдi не вистачало фарб, щоб заповнити пустоти, якi вiдкривалися перед ним у Алiсинiй душi, поведiнцi, i часто з дитячим переляком Принц Дакарський спостерiгав, як дiвчина сомнамбулiчно рухається у тьмi кiмнат, наспiвуючи одну й ту саму пiсеньку хриплуватим, з нiжним переливом, сумним та трагiчним голосом: «Не-кра-сива-я-я-я, но счастлив-а-а-я-я-я…». I весь час гризла молочний, солодкий до нудоти шоколад, вiд чого її губи робилися ще червонiшими. Так пройшов травень. А влiтку, на самому його початку, з тремтячим листям на куценьких деревах, сизим маревом над пiщаними дюнами, подiї заповнили глухий кут Соснiвки отруйним соком неспокою. Тиша затремтiла, як мертве плесо озера, замкнувшись наприкiнцi, для багатьох навiки.

Про Льопу говорили, що вiн з’явився ранiше, — просто хитрий свинар не наважувався вiдразу вийти на люди. Iншi вiдкидали цей факт, бо Льопа вже не був Льопою, а Левом Достопочтенним. Вiн пiдкотив на дамбу в чорному лiнкольнi, в оточеннi двох жiнок i двох кремезних, з невиразними обличчями охоронцiв, що супроводжували його навiть тодi, коли Достопочтенному заманулося вiдлити у кущах або полюбуватися краєвидом озер, — вiдтодi, як вiн зник, минуло рiвно десять рокiв. За цей час Льопа вилiкував свiй кон’юнктивiт, залiкував прогнилу простату, завiв черевце, а обличчя рожевiло вiд ситого та благополучного життя. Нiхто його спершу не впiзнав. Якраз у мiсцинi з’явилися люди i почали ладнати щось подiбне до каплички, мабуть, сподiваючись, що незабаром тут постане храм. Це були греко-католики. Новина стурбувала монастир i церковникiв, але перший мiсяць вони тiльки приглядалися. Щоправда, вночi охоронцi пiдловили кiлькох монахiв, якi поцупили пару рулонiв руберойду, мiшок смоли, але далi нiчим особливим будiвництво не прославилося. Їм нiхто з мешканцiв Соснiвки не заважав, але i не допомагав, за винятком Лаврентiя та колишнього вчителя української лiтератури. Лаврентiй вирiшив зiбрати раду i вiдправити до монастирської влади для переговорiв, а швидше, таким робом старий хотiв попередити московський патрiархат, що храм буде зводитися i що заважати не рекомендується, хоча б задля суспiльного блага. Але греко-католики такий план вiдхилили. I Лаврентiй погодився, навiть не образився, а став частiше заходити, до ночi тягав цеглу, мiсив глину, бовтав густий цемент. Вони потерпали вiд голоду, їм не було де прихилити голови, тому частина замешкала у його вагончику, а решту до себе пускали спiвчутливi люди на день-два. Старожилiв почав тривожити, потiм цiкавити Льопа зi своїми вифарбуваними лахудрами. I неприємностi, якi почали переслiдувати нових парафiян, вони напряму пов’язували з ним i його оточенням, проте чомусь усi вперто сперечалися потiм, уже по подiях, коли воно, якої пори трапилося. Але Принц Дакарський пам’ятав, що точно вiдбулося влiтку. Чистий свiтлий день, бiлий рафiнад хмар нависав нерухомими горами над головами, над дахами. Свiжий i свiтлий день. I того дня, так, саме дня, бо хороше зливається в одну миттєвiсть, як i бiда липне вкупу, до нього звернувся кремезний монах чи священик з чисто виголеним обличчям, широкою усмiшкою. Будинок Побiденка стояв неподалiк, вiдразу за верболозом, якщо направлятися з Лагуни, прямо пiд пустирищем, вiкнами висвiтлюючи на дюни. Робiтники заходили попити води. Iнодi, а потiм все частiше, спонукана самим Принцом, Алiса приносила їм попоїсти, воду i пиво. Через тиждень вони попросили його допомогти — за платню перевезти з одного вiддаленого селища, майже за мiстом, з областi, значить, купу цегли. Побiденко вiдмовився брати грошi, але цегли привiз. Потiм сам став допомагати, а Алiса зайнялася нехитрим куховарством, хоча з великою неохотою. А ще за кiлька днiв Побiденко пустив до лiтньої кухнi решту люду. Днi тодi стояли гожi, бурштином наливалися довколишнi води, а сонце лагiдно вигрiвало молоде листя, обличчя люду, що розважно порпався на будiвництвi. Обличчя бiльшостi — худi, виблiдлi — викликали пiдозру в мiсцевих з ситими обличчями i отупiлими вiд безпросвiтної нудьги та нездiйснених бажань очима. Якось Принц спробував заговорити з Лаврентiєм.

— Ти взагалi хто? — запитав.

— Яка тобi рiзниця: хiба я щось украв у тебе чи чомусь навчав такому, що призвело тебе до грiха…

— Яка рiзниця… Чого ображатися. Я так, просто… Ти, кажуть, бачив мого сина…

— Щось таке. А тобi чого? Ти, видно, не поспiшаєш з ним зустрiтися.

— Нi, то вiн ховається…

— Дiти всi такi, — вiдповiв Лаврентiй, беручись за велику каменюку.

— Дай пiдсоблю, а то ще звалишся з нiг… I взагалi, що тобi вiдомо про дiтей? Мовчиш… Тодi тримай мiтлу на прив’язi. Ти хочеш сказати, що син мiй злочинець? Так?! Чого мовчиш? Я все життя чинив правильно. Жив чесно. Я вiрив у Бога i пекло i знав спочатку, що робити добре, а що нi. Потiм померла вона… I у мене нiчого не лишилося, окрiм злиднiв. Коли я це зрозумiв, то життя пройшло. Сподiвання i все залишилося позаду. I я дав йому волю. Нехай вирiшує, що в цьому свiтi добре, а що погано. Немає нiчого, Лаврентiю, — нi Бога, анi пекла. Пiсля нас залишаться ями, повнi бiлих хробакiв, могилки, на якi сцятимуть собаки…

— Ну, тут я тобi нiчим не можу зарадити, — Лаврентiй кинув каменюку, обiтер пiт. — А що ще є? Жратва до всирачки. Блядi, що дають задарма. Якщо не дають, то можна примусити, повибивавши зуби, як тим арабам? Еге ж, Принце?

— Ти злий чоловiк, Лаврентiю.

— Я тебе не займав.