Читати книгу - "Усі вогні ­— вогонь"

посвідчити на вашу користь», — сказав Райс. Ґовелл тремтів, спершись на мур. «Не в тім річ, — відповів він. — Яке це має значення, коли все одно вийшло на їхнє?» Райс похнюпився. Він відчув смертельну втому. «Я теж хотів її порятувати, — сказав він, — але мені не дозволили грати далі». Ґовелл глипнув на нього сердито. «В аматорів завжди так виходить, — сказав ніби сам до себе. — Вони думають, що можуть грати краще за інших, а насправді ні на що не здатні». Він підняв комір куртки, засунув руки в кишені. Райсу кортіло запитати його: «Чому це так трапляється завжди? А коли вже трапилося, чому ми тікаємо?» Глухий завулок пронизав свист сюрчка, шукаючи їх. Довгий час вони бігли поряд, врешті, зупинились у завулку серед запахів нафти й застояної води. За купою якихось ящиків трохи перепочили, Ґовелл хекав, як пес, Райсові звело литку. Він розтер її, спираючись на ящик спиною, ледве утримуючи рівновагу на одній нозі. «А може, все це не так і важливо, — шепотів він. — Адже ви сказали, що так трапляється завжди…» Ґовелл закрив йому рота рукою, бо чутно було, як заливалися напереміну два сюрчки. «Кожен у свій бік, — сказав Ґовелл. — Може, хоч одному пощастить утекти». Райс відчув, що той має рацію, але йому хотілось, щоб перед цим Ґовелл відповів на запитання. Він схопив його за плече: «Не залишайте мене в невіданні, — благав. — Я не можу тікати, не знаючи». Він відчув смолистий запах ящиків, відчув, як несподівано смикнулася його рука. Хтось побіг, кроки швидко віддалялися. Райс нахилився, набираючи розгону, і кинувся в інший бік. У світлі ліхтарів йому впала в очі табличка з назвою вулиці — Алея троянд. Далі йшла річка, якийсь міст. Не бракувало ні мостів, ні вулиць, якими можна тікати.

Переклад Юрка Покальчука

Усі вогні — вогонь

Отакий колись поставлять мені пам’ятник, подумки іронізує проконсул, підносячи руку в вітальному жесті, і кам’яніє так серед бурхливих оплесків публіки, якої не стомили дві години циркового видовища і спеки. Ось вона, мить приємної несподіванки, що її пообіцяв проконсул дружині. Він опускає руку й зиркає на Ірену; та відповідає невиразною усмішкою, яка буває у неї на свята. Ірена знає і не знає водночас, що має трапитись, — вона звикла до несподіванок, навчилася зносити примхи володаря з байдужістю, такою ненависною для нього. Не обертаючись до арени, вона бачить близьку, неминучу долю, жорстокий, одноманітний ланцюг причин і наслідків. Виноторговець Лікас та його дружина Уранія перші вигукують ім’я того, хто з’явився на арені: їм вторує натовп. «Це мій подарунок тобі, — говорить проконсул. — Мені казали, що ти високо цінуєш стиль цього гладіатора». Все так само посміхаючись, Ірена схиляє голову на знак подяки. «Ти робиш нам честь своїм товариством, хоч тебе й зморюють ігрища, — додає проконсул, — і мій обов’язок дати тобі те, що найдужче любиш». — «Ти — сіль землі!» — вигукує Лікас. — Ти наближаєш блиск самого Марса до нашої бідної провінційної арени!» — «Ти бачила тільки половину», — каже проконсул, пригублюючи вино і частуючи дружину. Ірена робить великий ковток; легкий аромат вина ніби відганяє густий і стійкий запах крові та гною. Марк виходить на середину арени, переслідуваний невблаганною очікувальною тишею, що запала так раптово; його короткий меч виблискує на сонці там, де падає скісний промінь, що пробився крізь старий полотняний дах; бронзовий щит недбало звисає з його лівої руки. «Чи не збираєшся дати йому в супротивники переможця Смірніо?» — питає збуджений Лікас. «Маю щось краще, — каже проконсул. — Я хотів би, щоб завдяки цим ігрищам твоя провінція запам’ятала мене і щоб моя дружина розважилася хоч раз». Уранія з Лікасом плещуть в долоні, чекаючи, що відповість Ірена, але та мовчки віддає келих рабові, байдужа до галасу, яким публіка вітає появу другого гладіатора. Марк стоїть посеред арени і теж, здається, не звертає уваги на оплески, даровані його супротивникові; кінчиком меча легко торкає золочені щитки на гомілках.

«Алло», — озивається Ролан Ренуар, беручи сигарету, наче без неї не обійтися, коли знімаєш слухавку. На лінії чути тріск, уривки якихось плутаних розмов, хтось диктує цифри, зненацька западає темна тиша, ще темніша за ту пітьму, яку телефон вливає у вухо. «Алло», — повторює Ролан, кладучи сигарету на край попільнички і шукаючи в кишені халата сірники. «Це я», — каже голос Жанни. Ролан стомлено заплющує очі і вмощується зручніше в кріслі. «Це я», — навіщось повторює Жанна. Ролан не відповідає, і вона додає: «Соня щойно вийшла від мене».

Він повинен обернутися і привітати як годиться тих, хто в імператорській ложі. Він знає, що повинен це зробити, і, можливо, дружина проконсула усміхнеться йому так, як усміхнулася на останніх ігрищах. Думок у нього в голові немає, він не може думати, але інстинкт підказує йому, яка лиха ця арена, це велетенське бронзове око, заскороджене граблями й віниками з пальмового листя, щоб приховати темні сліди минулих битв. Цієї ночі йому снилася риба, снилася безлюдна дорога поміж розтрісканих колон, а коли готувався до бою, раб, який споряджав його, пробурмотів, що цього разу проконсул не заплатить йому, Марку, золотими монетами. Марк не потурбувався запитати чому, а раб вибухнув злісним сміхом і щез, не подавши йому лат; потім інший раб сказав, що то був брат гладіатора, якого Марк вбив у Массілії[38], але вже його випхнуто до галерей, назустріч вигукам. Спека нестерпна, давить шолом, що відбиває сонячне проміння до полотняного даху, до сходів. Риба, потріскані колони, невиразний сон з провалами саме там, де Марк міг би щось зрозуміти. Раб, котрий споряджав його, сказав, що проконсул не заплатить йому золотими монетами; може, і дружина проконсула не усміхнеться до нього сьогодні. Крики натовпу його не бентежать: зараз вітають іншого, тільки не так гучно, як перед тим його, але серед оплесків чути й здивовані вигуки. Він зводить голову й дивиться на ложу, де Ірена розмовляє з Уранією, а проконсул недбало подає якийсь знак, і все тіло Марка напружується, а пальці стискають руків’я меча. Досить подивитися на галерею навпроти, одначе супротивника там не видно. Піднято грати темного виходу, там, звідки звичайно випускають диких звірів, і Марк бачить, як вимальовується велетенська постать сіткаря-нубійця, доти непомітного на тлі замшілого каміння. Тепер він уже знає,