Читати книгу - "Усі вогні ­— вогонь"

у щось сіре. «Яке неподобство, — нахилився Райс до свого сусіди ліворуч. — Як можна міняти актора протягом п’єси?» Сусід втомлено зітхнув: «Важко орієнтуватися у п’єсах цих молодих авторів. Сама символіка». Райс зручно вмостився у кріслі, вдоволено помічаючи, що решта публіки несхвально перемовлялась, налаштована не так поблажливо, як його сусіда, до змін у зовнішності Ґовелла. Але театральна умовність швидко взяла гору над їхнім невдоволенням, актор був чудовий, і дія розвивалася так, що захопила навіть самого Райса, він ніби поринув у якесь приємне забуття. Лист був від Майкла, який повідомляв про свій від’їзд з Англії. Єва прочитала його і мовчки повернула. Відчувалося, що вона насилу стримує сльози. Залишайся зі мною до кінця, — сказала Єва. — Не дай їм убити мене, — безглуздо повторювала Єва. Про небезпеку з партеру не варт було й розмірковувати — зрозуміло, що на неї чекало лихо саме в цій виставі; все було нескінченним ошуканством, ці перуки і намальовані дерева. Звичайно ж, саме дама в червоному порушила меланхолійний спокій кабінету, де все говорило про прощення й мало не любов Ґовелла, що виразно відчувались у його мовчанці і рвучкому жесті, яким він розірвав листа і кинув у полум’я. Здавалося невідворотним, що дама в червоному мимохідь схарактеризує від’їзд Майкла як маневр, а Ґовелл виявить до неї свою зневагу, але попри все запросить лишитися на чай. На мить Райса розвеселила поява служки з тацею; чай, здається, був єдиним реквізитом цього драматурга, особливо смішним саме тоді, коли дама в червоному сипала мелодраматичними й романтичними фразами, а світло пригасало, чого не могло бути в кабінеті лондонського адвоката. Задзвонив телефон, і Ґовелл незворушно вислухав якесь повідомлення — скоріше за все про падіння курсу акцій або про щось інше, зовсім не пов’язане з п’єсою; склянки переходили з рук у руки посеред вимушених посмішок — добрий тон, що звичайно передує катастрофі. Райсові спершу видався зовсім недоречним жест Ґовелла в ту мить, коли Єва підносила склянку до вуст, але внаслідок того блискавичного жесту чай пролився на її сіру сукню. Після паузи (Райс чомусь випростався, ззаду пролунало нетерпляче шикання) почувся обурений вигук дами в червоному, який ніби злився з легким тріском, з порухом руки Ґовелла, що підносилась наче для якогось повідомлення, тим часом Єва неквапно повертала голову, шукаючи допомоги в публіки, ніби не вірячи тому, що сталося, а тоді почала безсило хилитися нижче й нижче, поки впала на канапу, немов зачинаючи рух, який Ґовелл прийняв і продовжив раптовою втечею за праву кулісу, втечею, якої Райс не помітив, бо вже й сам біг головним проходом, хоча жоден з глядачів ще навіть не поворухнувся. Перестрибуючи по кілька сходинок, він спромігся віддати свій номерок в гардеробі й вихопити пальто; добігаючи до дверей, він почув останні слова п’єси, оплески і гамір у залі, чиїсь швидкі кроки на сходах. Він біг у напрямку Кін-стріт: минаючи завулок, побачив якусь невиразну тінь, що рухалась попід муром; двері, крізь які його виштовхали, були прочинені, але Райс не охопив поглядом усіх деталей, бо вже біг освітленою вулицею і, замість віддалитися від театру, знову наближався до нього вулицею Кінгсвей, сподіваючись, що нікому не спаде на думку шукати його так близько. Він біг через Стренд (піднявши комір пальта і сховавши руки в кишені), аж поки з незрозумілою для себе самого полегкістю побачив, що пропав у лабіринті провулків, які беруть початок від Ченсірі-лейн. Спершись на якусь стіну (важко дихаючи, відчуваючи, що сорочка прилипла до тіла), він запалив сигарету і вперше чітко спитав себе, добираючи потрібні слова, чому, власне, він тікає. Кроки, що наближалися до нього, вбилися клином поміж ним і відповіддю, якої він шукав. Кинувшись бігти, він подумав, що, якби йому пощастило дістатися на той бік річки (це було поблизу мосту Блекфрайерс), він одразу почув би себе у безпеці. Райс сховався у якийсь під’їзд, далі від ліхтаря, що освітлював вихід до Вотергейт. Щось обпекло йому губи; обдираючи шкіру, вихопив прилиплий до них недопалок. У навколишній тиші перед ним знову постало залишене без відповіді питання. Але усе це перекреслювала думка, що він буде в безпеці тільки за річкою. Це було нелогічним, кроки могли переслідувати його і за мостом, на кожній вуличці того берега. Та він уже вирішив і тепер біг через міст, а вітер штовхав його в спину, допомагаючи залишити річку позаду і загубитися в незнайомому лабіринті, біг, поки дістався до якихось погано освітлених кварталів. Втретє за цю ніч опинившись у темному провулку, він став урешті віч-на-віч перед єдиним важливим питанням і зрозумів, що не здатен на нього відповісти. Не дозволяй їм мене вбити, — сказала Єва. Врешті він зробив усе, що міг, незграбно і невправно, але її все одно убито, в кожнім разі, у п’єсі, а йому доводиться тікати, то неможливо, щоб п’єса цим і скінчилася, — чай із склянки пролився на її сукню, і від того Єва похилилась, а потім і зовсім упала на канапу. Сталося те, що не повинно було статися, а його не було поряд, щоб запобігти цьому. Залишайся зі мною до кінця, — благала Єва, однак його виштовхали з театру, відокремили від того, що мало статися. І от він, по-ідіотському розвалившись у кріслі, спостерігав усе, нічого не усвідомлюючи, або, точніше, усвідомлюючи якоюсь іншою частиною себе самого, тією, де гніздяться жах і бажання тікати, а тепер почуває себе липким, як піт, що спливає у нього по животу, і бридким навіть самому собі. «Але ж я не маю з цим нічого спільного, — подумав Райс, — і нічого, власне, не сталося. Просто неможливо, щоб таке сталося». Він усе повторював і повторював: неправда, що по нього прийшли й, ввічливо погрожуючи, запропонували йому цю ідіотську справу; кроки, що наближалися, могли бути кроками якогось волоцюги, кроками, що не лишають слідів. Рудань, що опинився поруч нього, майже не дивлячись на Райса нервовим рухом зняв окуляри, щоб протерти їх об вилогу куртки і знов одягти, це був хтось дуже подібний до Ґовелла, до актора, який грав роль Ґовелла і який пролив склянку чаю на сукню Єви. «Краще зняти перуку, вас одразу впізнають», — сказав Райс. «То не перука», — відповів Ґовелл (Сміт чи, може, Роджерс, Райс уже не пам’ятав імені, зазначеного в програмці). «Який же я дурень», — подумав Райс. Адже ясно як день — їхня перука була така сама, як волосся Ґовелла, і окуляри були достеменно такі ж, як у нього. «Ви зробили все, що могли. Я спостерігав із зали. Всі можуть