Читати книгу - "Голубий пакет"

що дізнався від Скитальця. До Готовцева прийшла в кафе дівчина, і він її виказав. Сьогодні вдень Готовцева викликали в гестапо, і він на очній ставці викрив дівчину. Але вона ні в чому не зізналася. Вона заявила, що не знає Готовцева, хоча в документах записана його сестрою. Як її арештували, Скиталець не вияснив, але тут дещо доповнив Дем'янович,

— Який Дем'янович? — перепитав Чорноп'ятов, хоч добре знав його.

Заболотний пояснив: Никанор Дем'янович Сербін із села Лужки. Він по наряду від управи обслужує кафе «Глобус». Сьогодні вранці їздив на молочну ферму з Готовцевим. Той був не сам. З ним із міста виїхала сестра, яку він залишив на шостому кілометрі в лісі «збирати гриби». По дорозі назад вони хотіли прихопити сестру з собою, але вона на шосе не вийшла. Потім по дорозі зустріли жінку з Лужків, вона сказала, що в лісі була стрілянина. А Готовцев лише посміхнувся. Старому це здалося підозрілим. Він чув про те, що в Готовцева є сестра, що вона працює нібито на німців у Мінську, а її приїзд сюди, дивний вихід у ліс по гриби та ще й стрілянина навели на недобрі думки.

— І ось коли я, — продовжував Заболотний, — пов'язав розказане Дем'яновичем із словами Скитальця, мені все стало ясно.

Чорноп'ятов подумав: «Значить, Кость встиг-таки передати телеграму, раз Бакланов вислав людину».

— Як ти інструктував Готовцева? — запитав він,

— Я попередив, — твердо заявив Заболотний, — що коли до нього під виглядом сестри прибуде жінка, він повинен прийняти її, дати притулок і повідомити мене.

— І все?

— Так, усе!

— Чи знає він кого-небудь із наших, крім тебе?

— Нікого!

— А Костя Голованова?

— А до чого тут Кость? — здивувався Заболотний. — Та й що він міг про нього знати?

— Я питаю про це тому, — тихо промовив Чорноп'ятов, — що Костя вже нема. Він загинув. До його будинку ввірвалися гестапівці, і він підірвав себе і їх гранатою. Це було позавчора вночі.

Заболотний стояв приголомшений. Він заціпенів і не міг промовити й слова. В голові все перемішалося. Він ішов сюди із страшною звісткою, але тут його чекала не менш страшна. Тільки необхідність щось вирішувати, вживати негайних заходів вивела його з заціпеніння.

Чорноп'ятов запитав:

— А про Дем'яновича Готовцев не догадується?

— Що ви? Звідки! — з триногою відповів Заболотний. — Та ж старий у них в кафе по наряду працює.

Знаючи про те, що Готовцев — родич Заболотного і що саме Заболотний рекомендував його на підпільну роботу, Чорноп'ятов сказав:

— Він і тебе може виказати…

— Я думав про це, — признався Заболотний. — Та вже б краще мене…

— Не кажи дурниць! — перервав його Чорноп'ятов. Заболотний похнюпився.

— Думав я і ось над чим: чому він раніше мене не виказав? Йому б це нічого не коштувало. Значить, невигідно…

— Не розумію, — зауважив Чорноп'ятов.

— Може, я не так сказав, — виправився Заболотний, — але мені здається, що йому нецікаво було виказувати мене одного. Він хотів дізнатися, хто стоїть за моєю спиною.

— Він твій шуряк?

— Еге, він жонатий на моїй рідній сестрі.

— Гм!.. Цікаво, як вона поставиться до того, що Готовцев — зрадник.

— Клавдія задушить його своїми руками! — страшенно хвилюючись, промовив Заболотний: — За це я ручуся головою. Дозвольте мені поговорити з нею, і ви переконаєтеся…

— Стривай, Стьопо… підожди… Давай обдумаємо все з усіх боків.

35

Об одинадцятій годині вечора закрита тюремна машина привезла Туманову в гестапо.

В кабінеті Штауфера, крім нього і гестапівця в цивільному, був хазяїн кафе Ціглер. Туманова збагнула, що її викликали сюди для очної ставки.

Її посадили на те місце, що й ранком.

— Цей чоловік вам, звичайно, теж незнайомий? — запитав її Штауфер, не приховуючи іронії.

— Ви вгадали, — відповіла розвідниця.

Ціглер обурився. Він не сподівався такого нахабства.

Ляснувши себе по стегнах, товстун докірливо похитав головою.

— А ви її добре запам'ятали? — запитав Штауфер.

— Звичайно, я б упізнав її серед тисячі! — запевняв Ціглер.

У голові Ціглера була жахлива плутанина. Він не міг збагнути, в чому завинила «розкішна» сестра його шеф-повара, як не міг зрозуміти й того, чому вона не впізнає його, коли він так ласкаво зустрів її і розмовляв і нею.

— Невже ви… — спробував він сам нагадати Тумановій, але його перебив Штауфер.

— Не хвилюйтеся, пане Ціглер. Це не повинно вас дивувати. Не смію вас більше затримувати.

Хазяїн кафе позадкував до дверей і, вклонившись, вийшов. Туманова глянула на тумбочку, де стояв сифон з газованою водою, і судорога перекосила її обличчя. Вона мимоволі провела сухим, запаленим язиком по спраглих губах і з неймовірним зусиллям одвела погляд від сифона.

Цілий день їй не давали води. Не дали також умитися, на що вона так сподівалася. А після обідньої бурди, яка була не тільки огидна на смак, але й пересолена, спрага мучила немилосердно.

Штауфер дуже добре розумів стан арештованої: все робилося за його наказом. Він підійшов до тумбочки і налив склянку прозорої газованої води. Піднявши склянку до рівня очей, він роздивлявся з підкресленою увагою, як здіймалися догори маленькі бульки, викидаючи дрібнесенькі бризки.

— Ну от… Що ж ми робитимемо далі? — запитав він арештовану.

Розвідниця мовчала, міцно стиснувши губи.

Штауфер підніс склянку до рота і, закинувши голову, почав пити воду великими ковтками, його кадик ритмічно рухався. Поставивши порожню склянку на місце, Штауфер прицмокнув язиком, погладив рукою груди і продовжував допит:

— Ви не передумали? Ні? Невже вам не ясно, що перед вами вибір: або розповісти про себе все, нічого не приховавши, або… — І він зробив промовистий жест над своєю головою. — Я розумію, що неприємно і те й друге, але існує правило: завжди вибирати з двох лих найменше. Я б особисто у вашому становищі…

— Вам теж доведеться коли-небудь вибирати! — не стрималася Юля.

Очі Штауфера побіліли. Він поквапливо підійшов до сейфа, зняв з нього шматок гумового шланга завтовшки в палець і, міцно затиснувши один кінець у своїй руці, наблизився до арештованої.

— Ви… нерозумна! — люто, крізь зуби кинув він. — І всякому терпінню може прийти край. Я не збираюся слухати ваші дотепи. Я можу зробити так, що ваш язик говоритиме тільки те, що мені треба.

Туманова подивилася йому в очі й посміхнулася.

Задзвонив телефон. Штауфер ляснув шлангом по халяві чобота і підійшов до стола. Повернувшись до арештованої спиною, він зняв трубку.

— Так, я! Ну? — запитав він різко і уривчасто. — Дурниця! Робіть те, що вам наказано. Атож!.. Щоб ви знали, нема на світі людини, якої б не мучила якась недуга. Що?..

Гестапівець у цивільному нахилився вперед,