Читати книгу - "Звіробій"

Звіробій опустив рушницю і з високо піднесеною головою залишився стояти спокійно, мов сосна тихого червневого ранку, чекаючи, що буде далі; а дикун пронизливо і якось страшно закричав, вискочив з кущів і побіг через галявку, вимахуючи томагавком. Звіробій досі стояв непорушно, тримаючи розряджену рушницю біля плеча, і тільки за мисливською звичкою рука його мимоволі намацувала рогову порохівницю та шомпол. Підбігши до ворога футів за сорок, дикун метнув у нього свою гостру зброю. Та очі мінгові вже затуманились, рука ослабла й тремтіла; коли бойовий топірець пролітав мимо Звіробоя, юнак легко піймав його за держак. В цей час індіянин захитався і снопом повалився на землю, простягшись на весь зріст.

— Я знав це, я це знав! — вигукнув Звіробій, готуючись загнати нову кулю в дуло свого карабіна. — Я знав, що так кінчиться, коли піймав погляд цієї тварюки. Людина миттю все помічає і влучно стріляє, коли небезпека загрожує її життю. Так, я знар, що цим закінчиться. Я випередив його на соту частку секунди, інакше б мені не минути біди. Куля негідника пролетіла у мене під боком, але, що там не кажіть, червоношкірий не так спритно орудує порохом та кулею, як біла людина. Певне, не мають вони до цього природженого хисту. Навіть Чингачгук, неперевершений в інших справах, і той не завжди б'є з карабіна несхибно.

Промовляючи це, Звіробій кинув томагавк на дно човника і набив рушницю. Потім підійшов до своєї жертви і в журливій задумі стояв над нею, спершись на карабін. Він бачив уперше людину, загиблу в бою, і це був перший ближній, на якого він підняв руку.

Відчуття було зовсім нове для нього, і торжество змішувалося з жалістю. Індіянин ще не помер, хоч куля наскрізь прошила йому тіло. Він нерухомо лежав на спині, але очі йому знов проясніли; вони заздро стежили за кожним рухом переможця, як очі пійманого птаха стежать за кожним рухом птахолова. Індіянин, мабуть чекав, що ворог завдасть йому останнього удару, перед тим як зняти скальп, або, може, боявся, що цей жорстокий обряд відбудеться раніше, ніж він сконає. Звіробій прочитав його думки і з сумним задоволенням поквапився втішити безпорадного дикуна.

— Ні-ні, червоношкірий, — сказав він, — більше тобі нічого боятися мене. Я християнин, і скальпувати не в моїх звичаях. Я зараз тільки заберу твого карабіна, а потім вернуся і зроблю для тебе все, що в моїй силі. Хоча мені не можна засиджуватись тут, бо три постріли поспіль напевне ж приведуть сюди когось із ваших дияволів.

Останні слова юнак промовив сам до себе, бо розшукував у цей час рушницю індіянина. Вона лежала там, де її покинув хазяїн, і Звіробій негайно одніс її у човник. Поклавши поруч неї свого карабіна, молодий мисливець повернувся назад і знову схилився над дикуном.

— Всяка ворожнеча між нами кінчилася, червоношкірий, — сказав він. — Ти можеш заспокоїти своє серце щодо скальпа та інших жорстоких тортур. Я білий, і сподіваюсь, що зумію поводитися так, як личить білому.

Якби погляд відбивав усі думки людини, то, мабуть, наївний гонор Звіробоя і його вихваляння кольором шкіри зазнали б невеликої прикрості, але він вловив в очах вмираючого ворога тільки вдячність, не помітивши зовсім гіркого посміху, що змагався з благороднішим почуттям.

— Води! — вигукнув нещасливий індіянський вояк, знемагаючи від спраги. — Дай бідолашному індіянинові води!

— Ну, води ти матимеш досхочу, випий хоч ціле озеро. Я зараз однесу тебе туди, і там ти вже вдовольнишся. Мені так і розповідали про поранених: вода для них найбільша радість і втіха.

Сказавши це, Звіробій підняв індіянина на руки й одніс його до озера. Там він передусім допоміг йому заспокоїти пекучу спрагу, потім сів на камінь, поклав голову пораненого супротивника собі на коліна й заходився втішати його, як умів.

— Грішно було б мені не сказати, воїне, що час твій настав, — почав він, — отож послухай правду. Ти вже в літах і на своєму віку накоїв, мабуть, немало. Тепер найголовніше — що на тебе чекає попереду. І червоношкірі, і блідолиці в переважній своїй більшості не гадають спочити в довічному сні, вони сподіваються тільки переселитися в інший світ. Кожного з нас судитимуть на тому світі за його діла. Ти, звісно, сам над цим не раз задумувався, а тому нема потреби читати тобі проповідь, коли кінчається твій слід. Ти знайдеш своє щастя в лісах, багатих на звірину, якщо був справедливим індіянином, а якщо ні, то тебе виженуть у пустелю. У мене інші уявлення про всі ці речі. Але ти надто старий і досвідчений, щоб тобі потрібні були повчання такого молодика, як я.

— Добре! — вигукнув індіянин. Голос його зберіг свою силу, хоч життя вже згасало в ньому. — Молода голова — стара мудрість!

— Коли настає кінець, нам іноді буває втішно знати, що ті, кого ми покривдили чи намагались покривдити, прощають нас. Певно, людині легшає, коли їй прощають тут, на землі, бо ніхто не знає, чи діждеться вона прощення на тому світі. Так от, коли говорити про мене, то я геть-чисто забув, що ти замахувався на моє життя: по-перше, тому, що ти не заподіяв мені ніякого лиха; по-друге, тому, що змалечку тебе нічого.іншого не вчили і мені не слід було тобі вірити; й, нарешті, головне тому, що я не можу таїти зла проти вмираючого, однаково—поганин він чи християнин. Отже щодо мене ти можеш бути цілком спокійний, а щодо інших твоїх справ, то тут тобі краще знати самому.

Як більшість людей його племені і як багато хто з нас самих, умираючий більше думав про похвалу тих, кого він збирався покинути, ніж про те, що чекало його по той бік життя. Поки Звіробій говорив, в голову індіянинові закрадалось збентеження, хоч він відчував щирість намірів юнака. І коли той замовк, дикун пожалкував, що ніхто з його племені не бачить, як мужньо він терпить тілесні муки і зустрічає невідворотну смерть. З витонченою ввічливістю, що так часто буває притаманна індіянському воїнові, поки його не зіпсувало спілкування з найгіршою категорією білих людей, він постарався висловити свою вдячність Звіробоєві за його добрі почуття і дав юнакові зрозуміти, як високо він це цінує.

— Добре! — повторив він, бо це англійське слово найчастіше вживають індіяни. — Добре, молода голово і молоде серце. Хоча