Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"

Але ж запах — запах пляжу в Сен-Треденнику — не був грою фантазії. Це був незаперечний факт!..

Певно, в кімнаті таки хтось є… Вона щось чула — так, виразно чула якийсь шелест. Ніяких сумнівів бути не може. Вона прислухалася, і в цю мить холодна липка рука доторкнулася до її горла — змокріла рука, що тхнула морем…

3

Віра зарепетувала щосили, перелякано прохаючи допомоги. Вона не чула переполоху, що знявся у вітальні, не чула гуркоту перекинутого в метушні стільця, не чула, як із гуркотом розчинилися двері й знизу, переплигуючи через сходинки, чоловіки бігли їй на допомогу. Вона не відчувала нічого, крім безмежного жаху. На порозі з'явилися чоловіки зі свічками в руках. Кімната освітилася.

— Що за чортовиння?

— Що тут скоїлося?

— Боже, що це?

Віра стріпнулася, зробила крок убік, але непритомна впала на підлогу. Над нею нахилилися чоловіки, хтось почав робити їй штучне дихання, але вона все це сприймала у якомусь напівсні.

— Боже ж мій, подивіться тільки-но сюди! — почула вона, розплющуючи очі. Чоловіки, збившись докупи, дивилися вгору — зі стелі звисала довга стрічка морських водоростей, що тьмяно виблискували при світлі свічок. Он що здалося їй у темряві холодною вологою рукою утопленика, котрий прийшов із того світу, щоб її задушити! Віра істерично зареготала.

— Водорості… тільки й усього, що водорості… Он де взявся цей запах… — І вона знову знепритомніла. Її взяли за голову, почали робити штурне дихання.

Здавалося, минула вічність. Хтось підніс склянку до її вуст. Відчула запах бренді. Хотіла було взяти склянку й подякувати, та раптом щось спинило її… Якийсь тривожний сигнал спалахнув у мозку. Вона сіла й відштовхнула склянку.

— Де ви це взяли? — запитала сухо.

Раніш, ніж відповісти, Блор довго дивився їй у вічі.

— Знизу приніс.

— Не питиму, — рішуче відмовилась Віра.

На якусь мить усі сторопіли, потім Ломбард засміявся.

— Браво, Віро! — похвалив дівчину. — Бачу, здоровий глузд не зраджує вас, навіть тоді, коли ви сполохані до півсмерті. Я піду принесу вам непочату пляшку. — Він прудко вийшов.

— Я вже опритомніла, — непевно промовила Віра. — Мені б тільки води.

Армстронг допоміг їй підвестися. Тримаючись за нього, хистко підійшла до ванни. Відвернула кран холодної води й налила собі повну склянку.

Блор докірливо зауважив:

— Але ж моє бренді — що треба!

— Звідкіля ви знаєте? — спитав Армстронг.

— Та я ж нічогісінько не підмішував до нього, — сердито відповів Блор. — Певно, ви саме на це натякаєте.

Армстронг заперечив:

— Я не кажу, що саме ви туди щось підмішали. Це міг зробити і хтось інший, знаючи, що з цієї пляшки питимуть.

Ломбард скоро повернувся.

— Тримайте, дівчино, цього разу все по-чесному. — Ломбард тицьнув нерозкупорену пляшку Вірі під ніс, зняв бляшаний ковпачок, відкоркував пляшку. — Поталанило, що в домі є запас спиртного. Так би мовити, дбайливість А. Н. Оуена.

Віра вся тремтіла. Армстронг потримав склянку, Філіп налив туди бренді.

— Випийте, міс Клейторн, — сказав лікар, — ви щойно перенесли тяжкий шок.

Віра зробила кілька ковтків, на щоках у неї знов заграв рум'янець. Ломбард посміхнувся:

— Це перший злочин, котрий не здійснився за програмою!

— Ви вважаєте, мене хотіли вбити? — прошепотіла Віра.

— Передбачалося, що з переляку ви сконаєте, — відповів Ломбард. — Таке трапляється, хіба не так, докторе?

— Гм-гм, точно тут нічого не можна сказати, — невпевнено відповів Армстронг. — Міс Клейторн молода й здорова дівчина… На серце не хворіє. Але з іншого боку…

Він узяв склянку з бренді, яку приніс Блор, вмочив кінчик пальця й обережно лизнув. Обличчя його залишилось байдужим.

— Звичайний смак, — неохоче визнав він.

Блор попрямував до нього, задихаючись од люті:

— Спробуйте тільки сказати, що я отруйник, вмент розмалюю вашу свинячу пику!

Віра, котрій бренді вернув тонус життя, намагалася відвернути увагу розлючених чоловіків:

— А де суддя?

Троє чоловіків перезирнулися.

— Дивно… — мовив Ломбард. — Я вважав, що він іде слідом за нами.

— І я теж так вважав, — ствердив Блор. — Що ви на це скажете, докторе? Адже ви підіймалися сходами слідом за мною.

— Мені здавалося, він іде позаду… відстав — адже він людина літня.

Вони знову перезирнулися.

— М-да, надто дивно… — мовив Ломбард.

— Ходімо на розшуки, — запропонував Блор і першим пішов до дверей.

Чоловіки рушили слідом, Віра за ними.

Коли спускалися сходами, Армстронг оголосив:

— Певно, він залишився у вітальні…

Минули хол. Армстронг час від часу голосно кликав:

— Уоргрейв! Уоргрейв! Де ви?

Ніякої відповіді. Мертва тиша, яку порушувало лише одноманітне моросіння дощу. Дійшовши до вітальні, Армстронг мов укопаний зупинився на порозі. Інші юрмилися позаду, виглядаючи з-за його плеча. Дехто скрикнув.

Суддя Уоргрейв сидів у глибині кімнати у високому кріслі. Обабіч нього горіли дві свічки. Та найбільше здивувало, налякало їх те, що Уоргрейв був у яскраво-червоній суддівській мантії, в парику…

Доктор Армстронг подав знак не рухатися, а сам, чвалаючи, немов п’яний, підійшов до судді. Схилившись над скам'янілим тілом, він довго вдивлявся в його непорушні риси. Потім різким рухом зірвав парик. Упавши на підлогу, парик оголив високе чоло, посеред якого зяяв невеликий круглий отвір, звідти витікала густа темно-червона цівочка. Доктор Армстронг підняв мляву руку, намацав пульс, потім повернувся до інших і сказав самими губами:

— Суддю застрелено…

— З пістолета — боже мій! — вихопилось у Блора.

Доктор таким же млявим голосом вів далі:

— Смерть настала вмить.

Віра перелякано мовила:

— Так от для чого знадобилася сіра шерсть, яку даремно шукала міс Брент…

— А також червона завіска з ванної кімнати, — додав Блор.

— Он для чого це їм потрібно було… — прошепотіла Віра.

Ломбард неприродно зареготав, продекламувавши:

П'ять веселих індійчат слідство учинили:

Вирок винесли одному — четверо лишилось.

— Отже, каюк кривавому судді Уоргрейву! Не ухвалюватиме більше смертних вироків! Востаннє головує він у суді! Не відправлятиме більше невинних на шибеницю! Ото посміявся б Едвард Сетон, коли був би тут! Кишки порвав би від реготу!

Ця тирада приголомшила, налякала інших.

— Але ж тільки сьогодні вранці, — перебила його Віра, — ви переконували мене, що він і є вбивця!

Ломбард одразу ж отямився.

— Ваша правда. Мені так здавалося, — промовив тихо. — Я помилився. Ще один із нас виправданий… надто пізно!

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

Вони перенесли тіло судді Уоргрейва в його кімнату, поклали на ліжко. Потому повернулись униз, із хвилину постояли в холі, розгублено переглядаючись.

— Що робитимемо? — нерішуче спитав Блор.

— Насамперед слід трохи підкріпитися. Щоб вижити, потрібні сили, — поспіхом зауважив Ломбард.

Вони знову скупчилися на кухні.