Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

на всі застережливі заходи, дехто відстав… Коли поїзд рушив, бракувало 18 солдатів і фельдфебеля Насакла з 12-ї маршроти. Поїзд вже давно зник за Ішатарчою, а фельдфебель сварився в неглибокому яру, в акаційному гайку за вокзалом з якоюсь повією, що вимагала від нього п’ять крон, тоді як він пропонував їй в нагороду за виконану службу крону або пару ляпанців. Врешті-решт ці ляпанці таки вирівняли рахунок, та ще з такою силою, що на її крик почали збігатися з вокзалу люди.

З Гатвана на кордон Галичини

Під час залізничної подорожі батальйону, який мав ще йти пішки від Лаборця{40} через Східну Галичину на фронт і там добувати воєнну славу, у вагоні, де сиділи волонтер і Швейк, знову провадилися дивні розмови, більш-менш протидержавного змісту; те ж саме, тільки в менших масштабах, діялося повсюди. Ба навіть і в штабному вагоні панувало якесь невдоволення, бо у Фюзешабоні{41} з полку надійшов наказ про зменшення порції вина офіцерам на одну восьму літра. Звичайно, при цьому не забули і про солдатів — їм зменшили пайок саґо на десять грамів. Це було тим більш загадковим, що ніхто ніколи в армії саґо і в очі не бачив.

Все ж таки треба було повідомити про це фельдфебеля-рахівника Баутанцеля. Той з цього приводу страшенно образився і відчув себе обкраденим. Він уголос висловлював своє обурення, бо саґо, мовляв, дуже рідкісна річ і за кілограм він міг би дістати принаймні вісім крон.

У Фюзешабоні виявилось, що одна рота загубила польову кухню, а саме на цій станції мали, нарешті, варити ґуляш з картоплею, що на нього покладав такі надії клозетний генерал.

Як встановлено слідством, ця злощасна польова кухня взагалі не виїжджала з Брука і, мабуть, до цього часу стоїть десь там, за бараком 186.

Як з’ясувалося потім, кухонний персонал тієї польової кухні був напередодні замкнений на гауптвахті за бешкетування в місті і зумів залишитися там на той час, поки його маршова рота переїздила через Угорщину.

Маршову роту, що залишилась без кухні, приєднали до іншої польової кухні. Це, зрозуміло, не обійшлося без суперечок, бо між солдатами з обох рот, призначеними чистити картоплю, почалися контроверзії: ті і ті говорили, що вони не такі дурні, аби робити на інших. Нарешті виявилося, що, власне, уся ця історія з ґуляшем і картоплею була тільки маневром, солдатів тренували на той випадок, коли б, припустимо, на фронті на передовій варився ґуляш, і раптом — наказ: «Alles zurück»[101]. Готовий ґуляш в ту ж мить виливають з казанів і ніхто його навіть ані понюхав.

Це була своєрідна підготовка, правда, не дуже то й трагічна, але все ж таки повчальна. Бо, коли мали той ґуляш роздавати, прийшов наказ «По вагонах!», і ешелон повезли далі на Мішкольц{42}. Але й там ґуляшу не роздавали, бо на другій колії стояв поїзд з російськими полоненими, а тому солдатів не випускали з вагонів. Зате їм залишали вільне поле для фантазії, що ґуляш роздаватимуть аж тоді, коли вони зійдуть у Галичині з поїзда. Тоді однак визнають ґуляш не придатним до вживання і виллють його.

Отже, ґуляш повезли на Тісалок, Зомбор{43}, і коли вже ніхто не чекав, ешелон зупинився у Новому Місті під Шіатором{44}, де під котлами знову розпалили вогонь, розігріли ґуляш і, нарешті, роздали.

Станція була переповнена людьми. Спочатку мали відправити два поїзди з амуніцією, за ними два ешелони артилерії і поїзд з понтонними загонами. Взагалі, можна сказати, тут зібралися поїзди з військами всіх можливих видів зброї.

За вокзалом гонведи-гусари «обробляли» двох польських євреїв, відібрали у них кошик з горілкою і замість плати, будучи в доброму настрої, періщили їх по пиці. На це, очевидно, мали дозвіл начальства, бо поблизу стояв їхній ротмістр і мило усміхався, поглядаючи на цю сцену. В той час за складом інші гонведи-гусари залізли під спідниці чорнооких доньок побитих євреїв.

На станції стояв також поїзд, в якому везли на фронт літаки. Поруч, на другій колії, стояли платформи, навантажені рештками того, що колись було літаками і гарматами, але тепер являли собою лише купи брухту: підбиті літаки, розірвані дула гармат. Тоді, коли все міцне і нове їхало туди, в гори, ці рештки слави поверталися в тил для ремонту і реконструкції.

Поручник Дуб, затесавшись поміж солдатами, які зібралися навколо розбитих гармат і літаків, пояснював, звичайно, що це воєнні трофеї. Але раптом він помітив, що недалеко від нього в центрі іншої групи солдатів стоїть Швейк і щось розповідає. Наблизившись, він почув самовпевнений голос Швейка:

— З якого боку не глянь — це все ж таки воєнні трофеї. Воно, правда, на перший погляд декому буде трохи дивно, коли прочитає на лафеті K. u K. Artilleriedivision[102], але це напевно тому, що та гармата спочатку потрапила до рук росіян, і нам довелося її знову відбивати, а такі трофеї набагато цінніші, бо… бо, — продовжував Швейк у захваті, коли вздрів поручника Дуба, — ми нічого не повинні лишати в руках ворогів. Воно так, як з Перемишлем або з тим солдатом, у якого під час бою ворог вирвав польову фляжку. Це було ще за наполеонівських воєн. Отож, солдат уночі пішов до ворожого табору і приніс свою фляжку назад, причому ще заробив на цьому, бо якраз на ніч ворогам роздали горілку.

Поручник Дуб тільки й сказав:

— Ви, Швейку, краще забирайтесь геть, щоб я вас тут удруге не бачив!

— Згідно з наказом, пане лейтенанте. — І Швейк пішов до інших вагонів, доповнивши свою промову такими словами, що коли б поручник Дуб їх почув, він би напевно зі злості вистрибнув із мундира, хоч це були зовсім невинні слова з Біблії:

— Ще трохи і будете мене бачити, і знову ще трохи, і вже мене не побачите.

Поручник Дуб був настільки дурний, що коли Швейк пішов геть, знову звернув увагу солдатів на підбитий австрійський літак, на металевому крилі якого було чітко означено «Wiener Neustadt»[103]. — Цей російський літак ми підбили біля Львова, — сказав поручник Дуб.

Ці слова почув надпоручник Лукаш, що проходив поблизу, підійшов до юрби і голосно додав:

— При цьому обидва російські пілоти згоріли.

Потім, не промовивши ані слова, покрокував далі, вилаявши про себе поручника Дуба тварюкою.

Пройшовши повз кілька вагонів, Лукаш побачив Швейка і вирішив його обминути, бо по виразу Швейкового обличчя було видно, що в нього