Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

На початку травня до Дрогеди прибули стригалі. Мері Карсон виявляла надзвичайну обізнаність стосовно справ на Дрогеді — від розміщення овець до помаху батога погонича. За кілька днів до приїзду стригалів вона викликала до себе Педді й, не встаючи зі свого крісла, розповіла йому аж до найменших подробиць, що слід робити. Призвичаєний до роботи стригаля в умовах Нової Зеландії, Педді був просто приголомшений розміром сараю на двадцять шість робочих місць, а тепер після розмови з сестрою в його голові зчинився гармидер. На Дрогеді стригли не лише своїх овець, а ще й з Бугели, Діббан-Діббана та Біл-Біла. Це означало, що кожній людині в маєтку — і чоловічої і жіночої статі — доведеться виконати запаморочливий обсяг виснажливої роботи. Спільна стрижка була місцевим звичаєм, і, цілком природно, мешканці ферм, що користувалися потужностями Дрогеди, радо допомагали у цій важкій роботі, але основний її тягар неминуче лягав на плечі працівників маєтку.

Зазвичай стригалі брали з собою власного кухаря і купували провізію в крамниці на фермі, але таку кількість харчів треба було вчасно забезпечити; а також вишкребти дочиста хирлявий барак із прибудованими до нього кухнею та простенькою ванною, вимити його, принести туди матраци та ковдри. Не всі ферми були такими щедрими до стригалів, як Дрогеда, що славилася своєю гостинністю та мала репутацію «до біса зручної стригальні». Це був єдиний вид діяльності, у якому Мері Карсон брала участь безпосередньо, тому грошей вона не скнарила. Дрогеда — не просто одна з найбільших стригалень у Новому Південному Уельсі, тут працювали найкращі стригалі, майстри калібру Джекі Гоува; тут оброблялося аж триста тисяч овець. Потім стригалі вантажили свої манатки в стару вантажівку «форд», що належала підряднику, і хутко від’їздили до наступної стригальні, де на них теж чекала робота.

Френк не був удома два тижні. Зі скотарем Пузатим Пітом, зграєю собак та одномісною бідаркою з їхніми нехитрими пожитками, запряженою лінивою шкапою, вони вирушили на двох скотарських конях до далеких західних вигонів, щоб заганяти овець; попередньо вони мали зібрати їх в отару, відбракувати негожих та розсортувати решту. Ця копітка марудна робота зовсім не була схожа на оту несамовиту гонитву перед повінню. Кожен вигін мав свій скотопригінний двір, де сортували та маркували частину овець, решту ж отари треба було тримати вкупі до того, як запустити всередину. Стригальські навіси вміщали лише десять тисяч овець, тому Френку та Піту належало добряче попотіти, поки там працюватимуть стригалі, бо їм доведеться пометушитися, міняючи отари овець — стрижених на нестрижених.

Коли Френк увійшов до кухні, щоб привітатися з матір’ю, та стояла біля раковини за нескінченною роботою — чистила картоплю.

— Мамо, я приїхав! — вигукнув він із радістю в голосі.

Коли вона обернулася, Френк своїм гострим після двотижневої відсутності поглядом побачив, як змінився її живіт.

— О, Господи, — зітхнув він.

Радість від зустрічі вмить згасла в материних очах, і її обличчя залив червоний рум’янець сорому; вона поклала руки на напнутий животом фартух, наче намагаючись приховати те, що не міг приховати її одяг.

Френка тіпало.

— Огидний старий козел!

— Френку, ти не смієш так казати. Ти вже дорослий, і ти маєш розуміти. Ти прийшов у цей світ точнісінько так само, і цей випадок заслуговує на таку саму повагу. І нічого огидного й брудного тут немає. Ображаючи татка, ти ображаєш і мене.

— Він не мав права! Він мав дати тобі спокій і не чіплятися до тебе! — просичав Френк, витерши піну, що виступила в куточку рота.

— Нічого брудного та непристойного в цьому немає, — зморено повторила вона і поглянула на нього ясними стомленими очима так, немов назавжди прагла забути свій сором. — Нічого брудного в цьому не-ма-є, як і в самому акті, що творить дітей.

Тепер почервоніло обличчя сина. Не в змозі далі дивитися матері в очі, Френк пішов до кімнати, де він мешкав разом із Бобом, Джеком та Г’юї. Її голі стіни та невеличкі односпальні ліжка немов насміхалися з нього, глузували своїм стерильним невиразним виглядом, браком людського тепла, браком пошани. А тут іще її обличчя, її прекрасне стомлене обличчя з ошатним німбом золотистого волосся, таке піднесено-радісне від того, що вони з отим старим волохатим козлом сотворили в цю жахливу літню спеку!

Він нікуди не міг від нього подітися, нікуди не міг подітися від неї, від думок, що ховалися в закапелках його свідомості, від голодної пристрасті, природної для його віку та статі. Здебільшого йому вдавалося заганяти ті думки у підсвідомість, та коли мати виставила перед ним напоказ свідчення своєї хтивості, кинула йому прямісінько в обличчя доказ своїх загадкових дій з отим розбещеним підстаркуватим звіром… Хіба ж міг він це спокійно сприймати, хіба ж міг змиритися, хіба ж міг пережити це?! Йому хотілося уявляти матір цілковито благочестивою, чистою та незаплямованою, як Пресвята Богородиця, істотою вищою за ті гріхи, в яких погрузли всі її сестри в усьому світі. Бачити ж, як вона сама підтверджує його думки про її гріховність — це було шляхом до безумства. І щоб залишатися при здоровому глузді, Френк звик уявляти, що мати лежить поруч із отим огидним дідуганом у суворій цнотливості, на відстані, й вони вночі ніколи навіть не повертаються і не торкаються одне до одного. О, Господи милосердний!

Зачувши скреготливий брязкіт, Френк опустив очі й побачив, що зігнув мідний прут на бильці ліжка в 8-подібну форму.

— Чому ж ти не батько? — спитав він, звертаючись до прута.

— Френку! — гукнула його мати з порога.

Він поглянув на неї знизу вгору очима, що блищали, немов вуглини, политі дощем.

— Колись я таки вб’ю його, — мовив він.

— Якщо ти це зробиш, то ти уб’єш і мене, — сказала Фіона, підходячи, і сіла поруч на ліжко.

— Ні, я звільню тебе від нього! — несамовито заперечив він із ноткою надії в голосі.

— Френку, я ніколи не зможу бути вільною, і я не хочу бути вільною. От якби мені знати, звідки взялася в тебе оця сліпа злість. Це в тебе не від мене і не від батька. Знаю, ти нещасливий, але хіба ж можна мститися мені й таткові? Чому ти так вперто все ускладнюєш? Чому? — Фіона поглянула на свої руки, а потім перевела погляд на сина. — Мені не хотілося б цього казати, але, гадаю, що треба. Ти мусиш знайти собі дівчину, Френку,