Читати книгу - "Ніч лагідна"

— Як ви опинилися в Парижі? — спитав Дік.

— Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про барокко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. З а ждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним.

— Ради бога, не треба.

— Послухайте, Мері виїхала благополучно?

— Так.

— Дік, я хочу, щоб ви поговорили з одним чоловіком, я тут з ним сьогодні познайомився. Він син морського офіцера і побував уже в усіх лікарів Європи. Зараз я вам про нього розповім...

Отут Дік і повісив трубку — і, мабуть, даремно, бо для його розтривоженої свідомості і така пожива була б корисна.

— Колись він був такий милий хлопець, — розповідала Ніколь Розмері. — Такий милий. Давно, ще коли ми з Діком побралися. Шкода, що ви його не знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями, і ми майже не помічали його присутності. Іноді він грав для нас, але здебільшого висиджував у кабінеті за фортепіано, як закоханий біля коханої. У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То вона вважала що він — привид, а Ейб іще й лякав її: перестріне де-небудь у темному куточку і мукне зненацька — одного разу це нам коштувало чайного сервізу, але ми не сердилися.

Як їм весело жилося і як давно вони вже разом! Розмері із заздрістю думала про це життя, легке і безжурне, зовсім не таке, як у неї. Вона, власне, не знала життя, вільного від щоденних турбот, але високо цінувала дозвілля, як усі, хто його не мав. Для неї дозвілля означало відпочинок, але їй і на думку не спадало, що Дайверам відпочинок знайомий не більше, ніж їй самій.

— Що ж із ним сталося? — спитала Розмері. — Чому він запив?

Ніколь похитала головою, мовляв, я до цього не причетна,

— Стільки здібних людей у наш час занапащають себе.

— А хіба колись було не так? — спитав Дік. — Здібна людина завжди йде по вістрі, бо інакше вона не вміє. А декотрі цього не витримують — і програють.

— Як на мене, причини тут глибші. — Ніколь стояла на своєму, роздратована тим, що Дік суперечить їй при Розмері. — Такі митці, як... хоч би й Фернан, — спокійнісінько обходяться без горілки. Чому взагалі спиваються здебільшого американці?

На це запитання було стільки відповідей, що Дік пустив його повз вуха, — нехай Ніколь радіє. Вона почала викликати в нього невиразне роздратування. Хоч він вважав її найвродливішою з усіх жінок і знаходив у ній усе, чого потребував, він водночас розумів, що насувається війна, і, підсвідомо готуючись до неї, гартував себе й гострив зброю. Він не любив потурати собі, але в цю мить робив саме це: ішов на самообман, переконуючи себе, що Ніколь бачить у його ставленні до Розмері тільки невинне замилування дитячою чистотою. А тим часом учора в театрі Ніколь, на згадку про Розмері, з притиском назвала її дитиною — і це насторожувало.

Втрьох вони поснідали внизу, в залі, де килими поглинали всі звуки і офіціанти сновигали безшумно, мов тіні, не витанцьовуючи на ходу вигадливий фокстрот, як у фешенебельних ресторанах. Довкола сиділи ахмериканські родини, що зацікавлено роздивлялися інші американські родини, шукаючи приводу зав’язати розмову.

Лише за сусіднім столом сиділо якесь дивне товариство: десятків зо два жінок і тільки один чоловік, молодий, запобігливий, з манерами й виразом послужливого секретаря. Жінки були непевного віку й непевного прошарку, а проте в око впадала їхня згуртованість — тісніша, ніж, приміром, між дружинами, що гайнують час, поки їхні чоловіки вирішують свої справи на діловій нараді. А тим більше несхожі вони були на строкату юрбу туристів.

Несамохіть прикусивши язика, на якому вже крутилося глузливе зауваження, Дік попросив офіціанта з’ясувати, що то за компанія.

— Це матері полеглих героїв, — пояснив офіціант.

Всі троє стиха охнули. На очах у Розмері виступили сльози.

— Молодші з-поміж них — то, певно, вдови, — сказала Ніколь.

Поверх келиха з вином Дік знову глянув у той бік; у ясних обличчях жінок, у статечному спокої, яким віяло від них, проступала зріла гідність старшого покоління Америки. Присутність цих жінок, які приїхали, щоб ушанувати пам’ять загиблих рідних, оплакати непоправні втрати, освітила благородною красою ресторанний зал. На мить Дікорі здалося, що він, як тоді, в дитинстві, скаче верхи на батьковім коліні, а довкола вирують давні пристрасті й поривання. Він майже силоміць примусив себе повернутися до двох своїх супутниць і зазирнути в обличчя тому новому світові, в який він вірив.

«Дозвольте, я опущу штору?»

 XXIII

Ейб Норт і досі — аж з дев’ятої ранку — сидів у барі «Рітца». Коли він заявився туди в пошуках притулку, всі вікна були розчинені навстіж, і потужні промені сонця діловито висмоктували порох з прокурених килимів та подушок. Хлопчики-розсильні, цієї пори ніким не контрольовані, вільні тілом і душею, гасали порожніми коридорами, ніби підхоплені потоками протягів. Цей бар, зі столиками для жінок, здавався крихітним — аж не вірилося, що опівдні в ньому вміщується стільки людей.

Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не прийшов, зате Клод уже провадив ранковий облік; ні словом, ні порухом не виказавши недоречного здивування, він відірвався від роботи, щоб налити Ейбові чарку похмільної. Ейб сів на лаві під стіною. Після двох чарок він відчув себе краще і навіть піднявся нагору до перукарні й поголився. Коли він повернувся в бар, Поль уже був там — свій лімузин, зроблений на замовлення, він обачливо залишив на бульварі Капуцинів. Поль любив Ейба й підсів до нього побалакати.

— Сьогодні вранці я мав відчалити додому, — сказав Ейб. — Чи ж то пак не сьогодні, а вчора, га?

— І чому ж не відчалили?

Ейб подумав трохи і таки викрутився:

— Я читав роман, що друкується в «Ліберті», і наступний номер мав от-от надійти в Париж. Якби я поїхав, то пропустив би його і так уже й не прочитав би ніколи.

— Певне, то цікавий роман.

— Страшенно цікавий!

Поль підвівся, сміючись, але не відійшов, а сперся ліктями на спинку стільця.

— Якщо ви справді хочете їхати, містере Норт,