Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

ховалися в його чубі, а чуб його ставав теплим і вологим від її подиху. І цей факт належав не меншою мірою до сфери духовної, ніж до сфери фізичної, бо коли Аґата повторила своє запитання, Ульріх зробився таким серйозним, яким не бував уже від своїх сповнених віри юнацьких днів; і поки не розтанула ця хмарка невагомої серйозности, що повила все його тіло, розпростершись від простору в нього за спиною до книжки, в яку Ульріх саме поринув думками, він дав відповідь, що вразила його більше своїм зовсім позбавленим іронії тоном, ніж змістом. Він сказав:

 — Я хочу знайти, що пишуть про шляхи святого життя. Він підвівся; але не для того, щоб відійти від сестри, а для того, щоб, відступивши на кілька кроків, краще бачити її збоку.

 — Не треба сміятися, — мовив він. — Я не набожний; я дивлюся на святий шлях і питаю себе, чи можна їхати ним і на автомашині!

 — Я засміялася, — відповіла Аґата, — лише ось чому: мені було дуже цікаво, що ти скажеш. Книжок, які ти з собою привіз, я не знаю, але вони мені, гадаю, не зовсім незрозумілі.

 — А з тобою таке бувало? — спитав брат, уже не маючи сумніву, що з нею таке бувало. — Стоїш ти посеред страшної метушні, і раптом твій погляд падає на гру якої-небудь речі, забутої Богом і людьми, і ти вже не годен від неї відірватися?! Нараз її нікчемне існування підхоплює тебе, мов невагому пушинку, яка безсило летить за вітром?!

 — Якщо не брати до уваги страшної метушні, на якій ти так наголошуєш, то мені це, мабуть, знайоме, — промовила Аґата й знову не стримала усмішки, побачивши на братовому обличчі прикре збентеження, яке зовсім не відповідало його м’якому тону. — Часом перестаєш бачити й чути, а дар мови втрачаєш і поготів. А проте саме в такі хвилини й відчуваєш, що на мить повернулася до самої себе.

 — Я сказав би, — жваво підхопив Ульріх, — що це нагадує те, як дивишся на величезне водяне дзеркало: все таке ясне, що очам здається, ніби вони бачать темряву, а предмети на протилежному березі немовби не стоять на землі, а позависали в повітрі, і їхня ніжна разюча чіткість просто-таки завдає болю й бентежить. У такому враженні не менше здобутку, ніж утрати. Ти з усім пов’язаний і ні до чого не можеш підступитися. Ти тут, а світ там, ти — надособистий, він — надреальний, але обидва просто-таки до болю чіткі, й обидві ці зазвичай неоднорідні суміші розділяє і поєднує темний полиск, переливи, згасання, завмирання й відновлення. Пливеш, як риба у воді чи як птах у повітрі, але немає ні берега, ні гілочки — нічого, крім цієї плавби!

На Ульріха вочевидь зійшло творче натхнення; але металічний тон його запальної й твердої мови контрастував з її невиразним і розпливчастим змістом. Здавалося, Ульріх відмахнувся від обережности, яка зазвичай панувала над ним, і Аґата дивилася на нього вражено, але водночас і з тривожною радістю.

 — То ти гадаєш, — промовила вона, — що за цим щось є? Щось більше, ніж «мана» чи яким там іще заспокійливо-огидним словом це можна назвати?

 — Ще б пак не гадати!

Ульріх знову сів на своє місце за столом і заходився перебирати книжки перед собою, а Аґата підвелася, щоб його пропустити. Нарешті він, розгорнувши одну з книжок, сказав:

 — Святі описують це так. — І почав читати: — «Усі ці дні я був надзвичайно неспокійний. То трохи посиджу, то поблукаю будинком. Це нагадувало муку, й усе ж таки назвати це можна було скоріше насолодою, ніж мукою, бо я не відчував ніякої гіркоти, а відчував щось дивне, неприродно приємне. Я перевершив усі свої здібності й засяг темної сили. Тепер я чув, коли не було звуку, бачив, коли не було світла. Потім серце моє стало незглибимим, дух — безформним, а моя природа — примарною».

Обоє відчули в цих словах щось подібне до того неспокою, який гнав будинком і садком і їх самих, а надто Аґату вразило те, що й святі називають своє серце незглибимим, а дух — безформним; та невдовзі до Ульріха, схоже, повернулась його іронія, і він промовив:

 — Святі кажуть: колись я жив ніби під замком, потім звільнився від самого себе й, сам того не усвідомлюючи, поринув у Бога. Імператори-мисливці, про яких ми знаємо з хрестоматій, описують це інакше: вони розповідають, нібито їм явився олень із хрестом поміж рогами, і смертоносний спис випав у них із рук; потім вони зводили на тому місці каплицю, щоб можна було все ж таки полювати й надалі. А багаті, розумні світські дами, з якими я спілкуюся, відразу, щойно ти їх про щось таке спитаєш, дадуть тобі відповідь, що останнім, хто змальовував такі події, був Ван Ґоґ. Щоправда, вони можуть повести мову й не про художника, а про поезію Рільке; але загалом вони надають перевагу Ван Ґоґу, бо в нього вигідно вкладати капітал, до того ж у розпал пристрастей він повідтинав собі вуха — власного малярства йому, бач, було вже замало. Проте більшість наших людей скаже, що відтинати вуха — то не німецький спосіб виражати почуття, а німецький — це неповторна порожнеча погляду згори, якої зазнаєш на гірських вершинах. Для наших людей усамітнення, квіточки й дзюрчання струмочка — втілення людської піднесености. Та навіть у цьому шляхетно-блазенському, примітивному замилуванні природою криється хибно витлумачений останній вияв якогось загадкового другого життя, а отже, виходить, воно, мабуть, усе ж таки є або було!

 — У такому разі краще тобі з цього не глузувати, — відказала Аґата, хмурячись від допитливости й сяючи від нетерплячки.

 — Я глузую лише через те, що люблю глузувати, — коротко відповів Ульріх.

12. Святі бесіди. Мінливе продовження

Згодом на столі вже постійно лежали стоси книжок, частину з яких Ульріх привіз із собою, а частину прикупив потім, і часом він говорив вільно, а часом, аби щось підтвердити чи навести яке-небудь висловлювання дослівно, розгортав котрусь на одній із помічених численними закладками сторінок. Це були переважно життєписи та власні трактати містиків або наукові праці про них, і зазвичай він переводив розмову на іншу тему словами: «Ану ж бо погляньмо на те, що тут діється, якомога тверезіше».