Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Здається, якось ти сказав був, що той самий вчинок, залежно від обставин, може бути й добрим, і поганим? — спитала Аґата.

Ульріх відповів ствердно. Це була його теорія: що моральні цінності — не абсолютні величини, а поняття функціональні. Та коли ми вдаємося до моралізування й узагальнювання, то вихоплюємо їх з їхнього природного цілого.

 — І вже це, мабуть, — те місце, де на шляху до чесноти коїться щось негаразд, — сказав він.

 — А то чом би тоді люди моральні були такі нудні, — додала Аґата, — адже їхній намір бути добрими мав би бути, здавалося б, чимось найчарівнішим, найважчим і найцікавішим із того, що лишень можна собі уявити!

Брат завагався; і раптом у нього вихопилися слова, через які він і вона невдовзі опинились у незвичайних взаєминах.

 — Наша мораль, — заявив він, — це викристалізувані внутрішні порухи, цілком відмінні від самої моралі! Нічого з того, що ми кажемо, не відповідає дійсності взагалі! Візьми яку-небудь фразу — наприклад, мені саме спала на думку ось така: «У в’язниці має панувати каяття!» Це — фраза, яку можна сказати з чистим сумлінням; але ніхто не сприймає її дослівно, бо тоді довелося б зажадати для в’язнів пекельного вогню! То як же цю фразу розуміти? Безперечно, мало хто знає, що таке каяття, але кожне скаже тобі, де воно має панувати. Або просто уяви собі, як тебе щось підносить. Звідки ж воно в моралі взялося? Коли ж це ми так утелющилися обличчям у куряву, що були щасливі підвестися? Або витлумач буквально слова, що тебе захопила яка-небудь думка. Тієї миті, коли ти фізично відчула б її доторк, ти була б уже в царстві божевілля! І кожне слово слід розуміти саме так — буквально, а то воно, зотлівши, обертатиметься на брехню, але жодне з них сприймати буквально не можна, а то світ перетвориться на божевільню! Якийсь похмурий спогад глибоким дурманом іде від слова, і часом на думку спадає, що все, чого ми зазнаємо й що відчуваємо, — це окремі уламки чогось колись зруйнованого й пошматованого цілого, яке одного разу невдало склали докупи.

Бесіда, в якій Ульріх зронив це зауваження, відбувалася в бібліотеці-кабінеті, й поки брат сидів за книжками, прихопленими з дому, Аґата перебирала юридичні та філософські праці, співспадкоємицею яких вона стала й у яких почасти знаходила імпульси для своїх запитань. Після того виїзду за місто вони рідко виходили з дому. Час обоє збавляли переважно так. Іноді вони виходили прогулятися в парк, де листя на кущах до голизни пообривала зима, й тепер під ними повсюди проступила набухла від вологи земля. Видовище нестерпно гнітюче. Повітря було блякле, неначе воно довго пролежало у воді. Парк був невеликий. Доріжки дуже скоро поверталися до себе ж таки. Стан, в якому обоє опинялися на цих доріжках, нагадував коловорот, що його утворює потік, наштовхнувшись на перешкоду, а вода все прибуває й прибуває. Коли вони приходили до будинку, в кімнатах панувала темрява й затишок, а вікна були ніби глибокі шахти, крізь які денне світло проникало всередину так мляво й застигло, немовби було з тонкої слонової кості. Після останньої Ульріхової запальної тиради Аґата саме спустилася з приставленої до книжкових полиць драбинки, на якій сиділа, й, не відповідаючи братові, поклала йому руку на плечі. Це був незвичайний вияв ніжности, бо, якщо не брати до уваги двох поцілунків — одного поцілунку першого вечора, коли вони тут зустрілися, а другого кілька днів тому, коли виходили з пастушої хижі, — природна поміж братом і сестрою церемонність ще не розм’якла до чогось більшого, ніж слова чи невеличкі знаки люб’язности, та й у тих двох випадках враження від інтимного доторку пригасила один раз несподіваність, а другий — пустотливість. Але цього разу Ульріх відразу згадав про підв’язку, яку сестра, замість казати зайві слова, ще теплою дала на прощання покійному батькові. І ще в голові Ульріху промайнуло також: «Вона запевне має коханця; хоча, схоже, не дуже про нього думає, а то б їй так спокійненько тут не сиділося!» Неважко було здогадатися, що вона — жінка, яка незалежно від нього живе своїм жіночим життям і житиме ним і далі. Його плечі вже з того, як рівномірно розподілялася на них вага руки, відчували її красу, а боком, поверненим до сестри, він невиразно відчував близькість її білявої пахви й обриси її груді. І щоб отак просто не сидіти, без опору тішачись безмовними обіймами, він схопив Аґатині пальці, що лежали біля його шиї, й цим своїм доторком погасив відчуття її доторку.

 — Знаєш, у наших балачках є щось дитяче, — невесело промовив він. — Світ вирує рішучою діяльністю, а ми сидимо тут і ледачкувато розводимося про те, яка ж то насолода бути добрим, та про теоретичні горнята, які можна наповнити цією насолодою!

Аґата вивільнила свої пальці, але руку поклала туди, де вона лежала доти, й поцікавилася:

 — Що ти, власне, всі ці дні читаєш?

 — Та ти й сама знаєш, — відповів Ульріх, — частенько ж бо зазираєш через плече в мої книжки.

 — Але однаково не можу нічого до пуття зрозуміти.

Він не зважився заводити про це розмову. Аґата підсунула ближче стільця, всілася на ньому верхи позад Ульріха й просто спокійно ввіткнулася обличчям йому в чуб, немовби зібралася так заснути. Ульріхові це чомусь нагадало ту мить, коли його ворог Арнгайм поклав йому на плечі руку й у нього, Ульріха, поривчастим пульсуванням проник, ніби крізь якусь проломину, доторк чужої істоти. Але цього разу його власне єство не впиралося єству чужому, навпаки, його щось підштовхувало назустріч тому єству — щось поховане під валунами недовіри й антипатій, якими наповнюється серце людини, котра на своєму віку вже багато чого побачила. Аґатине ставлення до нього — воднораз і сестри, й просто жінки, і чужої людини, й подруги — було непевне й не тотожне ставленню жодної з них, і в ньому, про що він уже не раз замислювався, не прозирала надто велика гармонія думок і почуттів; але це ставлення, як він тепер майже з подивом завважив, цілком пояснювало той факт (за ці, по суті, лічені дні він постав з численних і неповторних вражень), що Аґатині вуста просто так, без претензій