Читати книгу - "Том 7"

— Сідайте, мамо,— обізвався Корній стиха.

— Нема чєсу, синойку, та вже хіба сяду,— вона сіла, взяла ложку крупнику, піднесла до губи, але раптом кинула ложку на стіл, припала синові на плече і заридала. Син сидів, спустивши очі в землю та стиснувши губи. Петро та Грицько їли помалу та скоса поглядали на мачуху.

— Ей, то вже стара! — обізвався Іван.— І чого так заводити? Чи то тобі з того поможеться, чи що? От, як мають взєти, то...

— То ти й радий! — гукнула Іваниха, раптом схопившись на ноги; заплакані очі палали нестриманим гнівом.— Ти радий здихатись моєї дитини! Він тобі сіль в очах! Мають взєти, кажеш? А не діждеш ти з твоїми дітьми! А дасть же господь милосердний!..

— Мовчи, стара! — тихо, з притиском промовив Іван.

— Годі-те, мамо,— ще тихше промовив Корній, подивився пильно вітчимові в очі, а той їх додолу спустив.

У хаті стало тихо.

— Помагайбі!

Всі глянули на двері. То прийшов старшина по Корнія.

— Хліб-сіль! — мовив, глянувши, що снідають.

— Просимо,— озвалась крізь сльози Іваниха.

— Сідайте та посидьте,— додав Іван.

— Нема чєсу сідати, добрі люди. Оце я прийшов, чи не чєс вже...

Іваниха в тривозі мимохіть приступила ближче до сина і глянула на старшину зляканими очима.

— Бо то, бачте, воно вже теє, нерано,— провадив старшина, немов чимсь заклопотаний,— поки те, то треба б збиратись, щоб до ночі в місті стати, а то... Збирай-ся-но, хлопче!..—■ з тими словами вийшов з хати.

Корній встав і, не дивлячись на матір, хотів вийти з-за стола.

— Ой, синойку ж мій! — раптом крикнула мати розпачливо і обняла його міцно руками.

— Мамо! Господь з вами! чого ви вбиваєтесь? ще то я тільки на призви стаю, ще то мене не прийняли, може, й не приймуть,— втихомирював Корній матір,— от ліпше лагодьте мені хліба на дорогу та вирядьте...

Іваниха все плакала, припавши синові на плече, дедалі, однак, тихі синові речі немов її трохи вгамували, вона відступила від нього і почала збирати йому дещо в клунок на дорогу, поралась помалу, немов без тямку, та раз у раз втирала рукавом очі, вже й так червоні та напухлі від сліз. Скінчила порання, стала, заложивши руки, і дивилась на той клунок затуманеним поглядом.

— Ну, що, стара? готове все? — обізвався Іван.

Корній взявся за шапку. Іваниха кинулась і вхопила

клунок обома руками.

— Я піду за Корнієм! — несподівано сказала зважливо.

— А то куда? — спитав старий.

— До міста. Хоч проведу його, мого сокілойка.

— Як же! без тебе не обійдеться! А тільки не думай собі, щоб я тобі дав коні морити.

— А не тра мені, не тра твоїх коней! щоб тебе ними на цвинтар завезли! щоб тобі їх вовк з’їв до вечора! Таки ж я проведу свого голубойка і без твоїх коней паршивих, таки проведу, хоч ти мене бий, хоч заріж!

— Мовчи, коли хоч! От роздерла губу од уха до уха! Який тебе чорт різатиме, бідо напрасна? Та лізь собі не то до міста, а хоч у пекло до чорта! — гукнув Іван дужим голосом.

Іваниха злякалася за саму себе: що се їй сталось? Таж се вона уперше насмілилась так озватись до чоловіка гостро та з прокльонами. Але-бо сьогодні він доїв їй до живого. Врешті сьогодні вона ні на що не вважала... Вона хутенько накинула серм’ягу, зав’язала хустку і вийшла з хати, за нею пішов син. У дверях він спинився, обернувся до вітчима і промовив:

— Прощайте, тату!

— Та чого там прощатися? таж іще прийдеш,— суворо відказав вітчим.

Корній глянув на Грицька та Петра, вони сиділи все там за столом, розмовляли між собою і не дивились на нього; він же, либонь, хотів їм щось сказати, але махнув рукою і вийшов слідом за матір’ю.

Вийшли за ворота і спіткалися на вулиці з громадкою хлопців, що простували теж до волості, за хлопцями йшов гурток жіночий,— то матері, що відпроваджували своїх синів, Іваниха пристала до них, а Корній пішов з хлопцями. Подались вулицею до волості. З вікон у хатах частенько визирали дівочі обличчя, деякі ніби заплакані. З одної хати шпарко вибігла дівчина з черепком в руці, либонь до сусідки жару набрати, та стала на воротях, задивилася. Корній оглянувся на неї, вона прикрила очі рукою — либонь, від сонця. Хлопці почали вступати до волості, остатнім увійшов Корній; на порозі ще раз оглянувся. Дівчина махнула рукавом, потім, низько похиливши голову, тихо повернула до хати, без жару.

II

Перед чималою брудною кам’япицею, на тісному та бридкому дворі, що видавався паче смітисько, стояв великий гурт людей,— чоловіки й жінки, молоді й старі, найбільше жіики. То все були люди, що прийшли проводжати своїх хлопців «у присутствіє». А там же, у тому присутствію, вже йде та непевна справа — розбирання жеребків. Хлопці вже там. Провідники, хто тільки міг, доступилися в сіни, щоб поглянути через скляні двері на те розбирання, але там не давали стояти, проганяли, щоб не було натовпу. Отже, всі стояли на дворі та тільки поглядали сумними очима на вікна в другому поверху кам’яниці, там же, власне, й було «присутствіє». Деякі з жінок вже заздалегідь сльози втирали, другі ще бадьорились та інших потішали: «Ей, кумо! та чого-бо ви? ще наплачетесь, ще буде час!..»

Перед ганком стоїть стара жінка і тихим голосом умовляє панську служницю. Тая слухає замислена і, здається, готова на згоду.

— Та вже заведіть, заведіть мене, Ганнусю! — просить жінка.—- Я собі там стану де в куточку за малими панночками. Пані не гніватимуться, вони добрі, таже ваші панни мене знають...

— Та пані з панночками