Читати книгу - "Том 7"

О, сей уже не був bonne pate! Врешті, жінка йому не давала ніякого прізвища, вона не розуміла його натури. спочатку він любив її — вона була ще гарна — і тоді немов хотів добрати усіх способів, щоб вона не була гарною, йому хотілось, щоб вона укупі з ним сиділа над політичною економією, робила переклади для нього, вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо йому се, коли найшлось би багато далеко кращих перекладачів, аби тільки він захотів. Балів і танців він не любив, але він не заважав їй ходити на них, тільки, бувало, з великим юмором розказував, як його жінка «блистает»! Ох, той юмор,— сей чоловік ради юмору і рідної матері не пожалував би. Сей чоловік не стежив за нею сумними очима, поки вона танцювала до білого світу, ні, він просто сидів дома за книжкою або у товариша за розмовою і стрівав її словами: «А! ти вже вернулась? Хіба вже пізно?» — «Моя жінка вільна розпоряджувати своїм часом, як хоче»,— говорив він, бувало, і широко прикладав се правило до самого себе. Жінка щораз раніше верталася з балів, а потім зовсім перестала їздити на них. Потроху вона перейняла чорне убрання і гладке чесання волосся від чоловікової сестри, молодої панночки, про яку, бувало, чоловік каже, що вона ідеал жінки, але

ся зміна помогла тільки тому, що пан перестав пізнава

ти свою жінку в тому великому портреті, що висів на стіні. Чоловік її мав чималий вплив межи молоддю. Не раз, було, каже, вертаючись пізно додому: «Пізненько! ну, нічого, треба ж просвіщати молоде покоління, дарма що аж горло болить, стільки я його дер сьогодні,—

чей же красномовність не марне пропадає!»

Пані професорка (чоловік її вже став справжнім

професором) надумала урядити в себе журфікси для молоді... Але то вийшли справжні «журфікси» і довго служили темою для дотепів пана професора: «Се було в ті часи, коли моя пані була Аспазією». Се значило, коли були журфікси. Нема що й казати, що се тривало недовго. Одного разу жінка попросила чоловіка сказати, які книжки треба читати для того, щоб набути відомостей по політ[ичній] економії,— він засміявся і одпо-вів: «Перше всього треба які-небудь книжки читати, окрім романів Gyp’a *... а врешті, прочитай «Капітал» Маркса по-німецьки, коли хочеш...» Такі і подібні фрази перекидались в думці бідної жінки в той час, як сиділа вона над розкритою книжкою, при тому як живе ставало перед нею обличчя її чоловіка з тонким усміхом на устах і з безжалісним юмором в іскристих карих очах... Дзигар пробив уже й два, і три, а чоловік не вертався. Врешті, коли стрілка от-от мала торкнутись до чотирьох, задзвенів дзвінок, і жінка хутко побігла одчиняти двері, не ждучи слуги.

— Боже, як пізно,— сказала вона чоловікові з ніжним докором,— ну, як-таки можна так нищити своє здоров’я...— і довго вона говорила йому на сю тему. Чоловік дослухав, потім позіхнув і сказав:

— Все оце дуже чуло сказано, але не до речі, а от саме перше слово було до діла,— справді, вже пізно — ergo я йду спати, добраніч! — і, гречно вклонившись, пан професор подався у свій кабінет.

ОДИНАК

(Оповідання)

І

Смутно сьогодні в Івановій хаті, чути знадвору, як стара Іваниха часом заголосить, аж страшно слухати. Ба! не дивниця,— тож її одинак завтра на призви стає, а сьогодні оце до міста виряджається. То ж то веселі збори!

— Сядь, мій синойку! сядь, моя дитинойко! та хоць я надивлюся на тебе востаннє в батьковій хаті! Ой, моя годинойко темная!..— та й залилася знову слізьми.

— Мамо! та годі-те вже. І чого там? Ще нема ніде нічого, а ви вже...— говорить син, що сидить при столі смутний та насуплений.— І чого ж ви журитесь? Може ж, мене й не приймуть, я ж у вас одинак.

— Доле ж моя нещаслива! Одинак! А Петро? А Гри-цько?

— То що? то не рідні...

— Ей, не рідні! Хоць і не рідні, то все одна сім’я. Ходила ж я оце до пана, питала, чи то тебе можуть взяти, що ти одинак, то казав, що коли є в чоловіка сини, а всі сидимо вкупі, в одній хаті, то то вже одна сім’я. Я кажу: «Та мій же у мене оден, то ж чужі!» А пан каже: «То що, коли є у чоловіка... то... то... можуть прий-ня-ти!» Ой ли-шейко ж моє тєжкеє!..

— Мамо! та бійтеся бога!

— Синойку мій, Корнієчку мій дорогий! та вже ж мені тебе не бачити. Ой, нащо ж я за той заміж пішла. Ліпше ж би мені бути вік удовою, як тепер без мого си-нойка, без мого сокілойка...

— Мамо! онде батько йде.

Іваниха втерла очі рукавом, важко зітхнула і почала поратись коло снідання, та все мов нежива.

У хату вступив Іван з хлопцями. Глянув суворо на жінку, потім на Корнія, далі сів і собі при столі.

_ Ну що, стара? час би вже й поснідати, а тама і з

богом в дорогу.

— Зараз. Та чого спішитися? ще час.

— Вже хлопці збираються.

Іваниха нічого не відповіла, бо тяжко було їй слово промовити. При чоловікові ж не могла вона уголос плакати,— не любить він того. Вже він їй і так раз пригадав, чому то вона не плакала, як його Петра на призви ставили. Вона поралась коло печі, а очі все звертались на сина коханого, що сидів там суворий, смутний та немов непривітний.

«Геть батькова вдача! — думала Іваниха.— Як той, було, небіжчик, усе такий неговіркий та сумний, так і Корній. А таки він мене ліпше пожелуе, як оті два. Відомо, що то, як нерідні діти, хоч ти їм що хоч, а таки вони серця до мене не мають!..» Очі їй зайшли сльозою, а руки затремтіли, що аж ледве крупнику з рук не впустила,