Читати книгу - "Рожеві сиропи"

на підлогу й втупив погляд в обідрану стіну. Він сидів довго, намагаючись змусити свій мозок працювати, але той лише подавав ледь відчутні імпульси, які змушували Тичинку безтурботно усміхатися. Після тривалого сидіння на підлозі Василь Петрович відчув, як ноги його терпнуть, а всім тілом прокочується нестримна хвиля чогось гарячого. Тичинка скинув светр, сорочку, майку, байкові штани та вовняні шкарпетки. Залишившись у трусах, він заліз на табуретку й з ненавистю подивився на мотузку, потім повідчиняв вікна, повикидав з них книжки, старий одяг, поламані меблі, надщерблений посуд, штори, постільну білизну, якісь коробки та ящики. Він згріб усю свою колекцію сірникових коробок і теж викинув через вікно. Дощенту спустошивши квартиру, Василь Петрович Тичинка не зупинився — він обідрав шпалери й плінтуса, дерев'яні карнизи вирвав з бетонним м'ясом, дідову радіолу та майже новенький тостер, що йому подарувала канадська благодійна організація, він теж викинув.

Після своєї домашньої вакханалії Василь Петрович вискочив на вулицю, перестрибнув через частокіл, тричі оббіг навколо будинку і підпалив усю цю величезну гору барахла. Зачадив їдкий дим.

Напівголий Тичинка, взявши до рук списоподібний карниз, застрибав навколо вогнища. Він стрибав, примовляючи невідомі йому самому слова, він стрибав, і піт градом стікав по його жовтувато-сірому тілу. Сиве, довгий час не стрижене волосся збилося на його голові у лелече гніздо, очі Тичинки виблискували ненависницьким вогником, а з грудей виривався здавлений хрип.

За півгодини до будинку, де мешкав Василь Петрович, приїхали два автомобілі. «Швидкої» та міліції. Силуети у білих халатах та міліцейській формі кільки хвилин ганялися за Тичинкою по нічному двору. Коли голого й спітнілого Тичинку врешті спіймали, Василь Петрович розродився неймовірно гучним криком.

Тичинку відвезли. І навіть невідомо хто: міліція чи «швидка». Більше в цьому будинку його не було, але очевидці розповідали, що бачили, як Василь Петрович, розрізаючи навпіл проспект Миру, нісся у спортивному автомобілі з відкритим верхом. І очі його світилися такою ж ненавистю, як і тієї ночі, коли він стрибав навколо багаття.

Торжество поминок

Його смерть ні для кого не була несподіванкою. Всі вже давно чекали, що, можливо, не шановний, але все ж таки Анатолій Іванович помре. І от він помер.

За півроку до смерті він уже слабувато орієнтувався у просторі, не відрізняв хліб від ковбаси й викидав чудернацькі пасажі. Разом за пасажами Анатолій Іванович викинув з будинку всі зубні щітки та дрібнички зеленого кольору: котушку ниток, прищіпки, рукавички дружини, фломастер, пачку цигарок «Мор». Зелені лаковані черевики сина він наваксив чорним кремом для взуття. На запитання, навіщо ж він це зробив, відповідь була хоч і позбавлена логіки, проте негайна:

— Листя теж зелене.

До смерті залишалося менше місяця. Анатолій Іванович був уже прикутий до ліжка, він стогнав, пухлина в мозку завдавала нестерпного болю, пам'ять відмовляла, а він досі жити не міг без того, щоб не вийти на балкон та не затягнутися цигаркою.

Помер він на початку травня. Вранці. Вдома.

Годину чи навіть більше Анатолій Іванович горів, його душили агонічні спазми, зі сліпих очей лилися сльози — помирати не хотілося. Але помер.

Вранці. Вдома.

Поховали його, перехрестилися й заспівали тужливу пісню. Ввечері після похорону і син, і дружина Анатолія Івановича відчували порожнечу та скорботне полегшення. На вулиці гавкав собака, гуділи та силкувалися влетіти до розчиненої хвіртки хрущі. Приходила сусідка забрати табуретки, вибачилась, що не змогла прийти на церемонію.

Всю ніч син Анатолія Івановича Анатолій Анатолійович стояв на балконі і курив ментолові «Мор». Він передражнював собаку та бездумно викидав через вікно зелені пластмасові прищіпки. Поруч лежала подушка. Вона ще довго там лежала — подушка, на якій помер Анатолій Іванович. І ніхто ніяк не міг винести її на смітник. Спочатку не до цього було, потім якось забули, а ще потім ця подушка стала якимсь священним символом, викинувши який означало б заплямити честь та світлу пам'ять Анатолія Івановича. Все ж таки не просто подушка, а подушка, на якій він помер. А це вже статус.

До Анатолія Анатолійовича приходили друзі, співчували. Толя відмахувався та неприємно жартував на предмет смерті батька й пропонував подарити подушку, на якій він помер. Як сувенір. На згадку. Кожного разу чувши «ні, дякую, можливо, іншим разом», Анатолій Анатолійович мружив очі й питав:

— То, може, просто поспите на ній?

Але й ця пропозиція зазвичай не викликала у його друзів аж такого інтересу. Тоді Анатолій Анатолійович голосно сміявся й просив його, безбатченка, залишити на самоті.

Врешті-решт, у вересні подушку винесли. Не викинули, а винесли. У підвал. Також туди віднесли і всі речі покійного. Вудки, мундштуки, лейтенантські погони, дореволюційний маузер без затвора, кілька поламаних молотків, дриль, одяг. У квартирі залишили хіба дублянку — дружина покійного боялася, що у підвалі її неодмінно вкрадуть, а дублянка хороша, фінська.

Син залишив собі на згадку дві рапіри, які власноруч змайстрував Анатолій Іванович, та справжні нунчаки, привезені колись батьком з Курильських островів.

Узимку, в день народження покійного Анатолія Івановича, влаштували щось подібне до маскараду. Запросили гостей, Толя покликав друзів, дружина іменинника напекла млинців, хтось із запрошених прихопив пляшку шампанського. Грала заспокійлива музика, знадвору мерзли синички, на столі стояла фотографія з усміхнутим Анатолієм Івановичем. Цю фотографію він зробив ще тоді, коли Толюсіку було чотири рочки.

— Толю, синок, а пам'ятаєш, як папа зробив цю фотографію? Тобі було чотири, ти тоді пальчик порізав. Пам'ятаєш, тобі тоді було так боляче…

— Пам'ятаю, — гаркнув Толя, — мені й досі боляче!

— Синок, не при гостях.

— Та вони п'яні всі, - відповів Толя й пішов до своєї кімнати курити.

Смерть батька його пригнічувала — забагато шуму. Минуло більше ніж півроку, як він переставився, а довкола тільки й чутно, що співчуття та пустопорожні розмови на навколобатькову тему — який він був, ах який же він був. Та ніякий він не був. Точніше, він був ніякий. Маленька, якщо не сказати миршава, людинка.

Вже навіть віджартуватися не виходило.

А якось на початку травня з самого ранку мама зайшла до кімнати Толі й повідомила сина про наступне:

— Синок, — сказала мама, — післязавтра рівно рік, як не стало батька. Може, влаштуємо щось?

— Що? — грубо відповів Толя.

— Ну не знаю, синок, може, сабантуйчик якийсь?

— Тобі тільки сабантуйчики влаштовувати, — огризнувся Толя. — Тільки й шукаєш приводу.

Цього ранку Толя був не в гуморі — він дочитав книжку, і кінцівка йому не сподобалась. Усі вмерли. А тут ще зайве нагадування про смерть. До того ж, не просто смерть, а