Читати книгу - "Інферно"

— Знаю. Але я гадав, що розмовляв англійською.

Сієнна здивовано поглянула на нього.

— А ти справді розмовляв англійською!

Блакитні очі Ленґдона збуджено виблискували.

— Сієнно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таємниче послання на фресці в Палацо Веккіо! — У голові в Ленґдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve ... sorry. Ve ... sorry.

Сієнна геть розгубилася.

— Хіба ж ти не розумієш? — усміхнувся Ленґдон. — Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв ім’я художника: Va ... sari, Vasari!

Розділ 24

Ваєнта несамовито тиснула на гальма. Її мотоцикл занесло, він гучно верескнув колесами, залишивши на проспекті Поджіо довгий чорний слід, і нарешті різко зупинився в кінці несподівано виниклої довгої низки автомобілів. Транспортний рух на проспекті Поджіо завмер.

«Мені тільки цього бракувало!»

Ваєнта витягнула шию, намагаючись побачити, що спричинилося до затримки. їй уже й так довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі зі спецпідрозділом Брюдера та всього того хаосу, що виник після їх появи біля багатоквартирного будинку, а ще треба було виписатися:» готелю, де вона мешкала останні кілька днів, поки виконувала завдання.

«Мене зреклися — і мені треба змотувати вудочки й ушиватися з міста!»

Однак, схоже, невдачі переслідували її. Маршрут, яким жінка збиралася проїхати до Старого міста, виявився перекритим. Не маючи настрою чекати, Ваєнта виїхала на розділову смугу й помчала по ній, аж поки не побачила запруджено перехрестя. Попереду виднілася забита автомобілями кільцева траса, на яку сходилися шість великих автострад. Це була брама Порта Романа — одна з найпожвавленіших транспортних розв’язок Флоренції, ворота до Старого міста.

«Що ж тут у біса відбувається?»

Тепер Ваєнті стало видно, що вся прилегла зона кишить поліцією, яка влаштувала тут блокпост чи якийсь пропускний пункт. За кілька секунд вона помітила в центрі дійства дещо, що збило її з пантелику й налякало: знайомий чорний мікроавтобус, біля якого вдягнені в чорну уніформу агенти вигукували накази представникам місцевої влади.

Ці люди, безперечно, були членами спецпідрозділу, однак Ваєнта й близько збагнути не могла, що вони тут робили.

«Утім...»

Жінка ковтнула клубок, що підкотився до горла, ледь насмілюючись припустити таке: «Невже Ленґдону вдалося і від Брюдера втекти?» Це здавалося неймовірним; шанси на втечу були майже нульовими. Одначе Ленґдон працював не сам, і Ваєнта вже могла переконатися на власному досвіді, якою рішучою й винахідливою могла бути ота білявка.

Біля Ваєнти з’явився поліцейський. Він ішов від машини до машини, демонструючи фото вродливого чоловіка з густим каштановим волоссям. Ваєнта швидко впізнала те фото — то був знімок Ленґдона, призначений для преси. Її серце радісно тьохнуло.

«Брюдер не зміг нейтралізувати його... Ленґдон і досі у грі!»

Як досвідчений стратег Ваєнта негайно оцінила, як ця обставина здатна вплинути на її ситуацію.

«Варіант перший: тікати, як того вимагає протокол».

Ваєнта провалила важливе завдання Начальника, і через це її зреклися, дезавуювали. Якщо їй поталанить, усе обмежиться офіційним розслідуванням і припиненням кар’єри. Однак якщо їй не пощастить і якщо вона недооцінила суворість свого роботодавця, решту життя їй доведеться увесь час озиратися, придивляючись, чи не чатує на неї Консорціум.

«Тепер з’явився й другий варіант: завершити своє завдання».

Продовження завдання напряму суперечило протоколу зречення, однак через те, що Ленґдон і досі переховувався, Ваєнта здобула можливість діяти згідно з початковими вказівками.

«Якщо Брюдеру не вдасться виконати завдання, — подумала вона, відчуваючи, як прискорюється її пульс, — а мені вдасться...»

Ваєнта знала, що це може забрати чимало часу, але якщо Ленґдон утік від Брюдера і якщо Ваєнта втрутиться в гру й завершить роботу, то вона власноруч і одноосібно врятує Консорціум від катастрофи, і тоді Начальник не матиме іншого вибору, як виявити до неї поблажливість.

«Тоді я зможу зберегти свою роботу, — подумала вона. — Можливо, мене навіть підвищать».

І Ваєнта блискавично збагнула, що тепер усе її майбутнє належить від єдиного важливого кроку.

«Я мушу засікти Ленґдона... раніше, ніж це зробить Брюмер».

Ревнувши двигуном BMW, вона розвернулася на сто вісімдесят градусів і рушила туди, звідки приїхала. «Міст Алле Граціє», — подумала жінка, уявивши собі місток, розташований у північному напрямку. До Старого міста можна було потрапити й іншим маршрутом.

Розділ 25

То я не вибачався, а називав ім’я художника», — подумав Ленґдон.

— Базарі, — мовила Сієнна і, зупинившись, ступила крок назад. — Художник, який сховав слова cerca trova на своїй фресці.

Ленґдон не міг стримати усмішку. Вазарі. Вазарі. Окрім того, що це відкриття кинуло промінь світла на ту химерну халепу, у якій він опинився, завдяки йому Ленґдона більше не мучила думка про те, що він скоїв щось жахливе, за що начебто так вибачався.

— Роберте, ти, вочевидь, бачив цю картину Боттічеллі на проекторі ще до того, як тебе поранили, і ти ще раніше знав, що вона містить код, який указував на фреску Вазарі. Саме тому, отямившись, увесь час повторював ім’я цього мистця!

Ленґдон спробував вирахувати, що все це могло означати. Джорджо Вазарі, художник шістнадцятого сторіччя, архітектор і письменник, був людиною, яку Ленґдон часто називав «першим у світі істориком мистецтва». Попри сотні створених полотен і спроектованих будівель, найвизначнішою спадщиною Вазарі став його фундаментальний твір «Життєпис славетних художників, скульпторів та архітекторів» — збірка біографій італійських митців, яка й досі залишається хрестоматійним твором для всіх дослідників історії мистецтва.

Близько тридцяти років тому слова cerca trova знову привернули до Вазарі інтерес широкої публіки, коли на вершечку його великої фрески в Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот, було знайдено «таємниче послання». Ці маленькі літери виявили на зеленому бойовому прапорі, ледь видимому в хаосі батальної сцени. Хоча консенсусу щодо причини, із якої Вазарі залишив на фресці це дивне послання, досягти не вдалося, проте існувала панівна гіпотеза, згідно із якою ті слова були натяком для прийдешніх поколінь на існування втраченої, фрески Леонардо да Вінчі, схованої в трьохсантиметровому проміжку поза стіною.

Сієнна знервовано глянула вгору крізь крону дерев.

— Я не можу збагнути одного. Якщо ти не вибачався, тоді чому ті люди намагаються вбити тебе?

Ленґдон міркував про те саме.

Удалині знову почулося дедалі гучніше дзижчання спостережного безпілотника, і Ленґдон збагнув, що настав час приймати рішення. Він не розумів, який зв’язок існував між фрескою Вазарі «Битва під Марчіано» і Дантовим «Пеклом» чи вогнестрільною раною, яку він дістав минулого вечора, однак нарешті побачив перед собою шлях уперед.

Cerca trova.