Читати книгу - "Поштамт"

«КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО».

Я сам-один, Генрі Чінаскі, реформував усю поштову систему.

4

Тоді прийшли якісь люди і повидирали кожен другий фонтанчик для пиття.

— Ні, ви тільки гляньте, що вони в біса роблять? — спитав я.

Здавалося, ніхто тим не перейнявся.

Я був у відділі пласкої пошти третього класу. Підійшов до іншого службовця.

— Ти бачиш? — сказав я. — Вони забирають нашу воду!

Той зиркнув на фонтанчик і продовжив розкидати пошту третього класу.

Я спробував привернути увагу решти. Їх то так само не цікавило. Не міг цього зрозуміти.

Я дав запит на профспілкового представника, приписаного до мого району.

Суттєво затримавшись, той нарешті приїхав — Паркер Андерсон. Раніше Паркерові було звичним спати в старому зужитому автомобілі. Умивався, голився і срав він по автозаправках, на яких не замикали туалети. Пробував стати сутенером, але невдало. Прийшов на центральний поштамт, вступив до профспілки, почав ходити на профспілкові збори, де став приставом. Невдовзі вибився в профспілкові представники, а тоді був обраний віце-президентом.

— Що трапилося, Генку? З наглядачами ти й без мене завжди розбирався!

— Не підлизуйся, любчику. Я профспілкові внески 12 років сплачую і ще ніхріна в тебе не просив.

— Гаразд, то в чім справа?

— Фонтанчики.

— І що не так з фонтанчиками для пиття?

— Чорт забирай, ні, з фонтанчиками все гаразд. Те, що з ними роблять, — ось що не так. Глянь от.

— Дивитися? Куди?

— Сюди!

— Нічого не бачу.

— Так отож, через це я і скаржуся. Тут був фонтанчик.

— Вони його прибрали. То й що з того?

— Слухай, Паркере, я не заперечував би, якби йшлося про один. Але вони видирають кожен другий фонтанчик у будівлі. Якщо їх не зупинити, вони кожен другий виходок закриють… І я не знаю, за що візьмуться потім…

— Гаразд, — сказав Паркер, — а що ти від мене хочеш?

— Хочу, щоб ти підняв свою дупу й дізнався, чого прибирають питні фонтанчики.

— Добре, завтра побачимося.

— Побачимося. Дванадцять років внесків до профспілки — це 312 доларів.

Наступного дня Паркера довелося шукати. Відповіді він не знав. Ще наступного дня — теж. І наступного. Я сказав Паркерові, що втомився чекати. Дав йому ще один день.

Наступного дня він прийшов під час моєї перерви на каву.

— Ну, Чінаскі, я все з’ясував.

— І?

— 1912 року, коли збудували цю будівлю…

— 1912-го? Це ж півсторіччя тому! Не дивно, що це місце схоже на кайзерівський пердольник!

— Припини. Так от, коли в 1912-му його збудували, у контракті була прописана конкретна кількість питних фонтанчиків. Під час перевірки поштамт виявив, що питних фонтанчиків удвічі більше, ніж було закладено в початковому контракті.

— Ну добре, — сказав я, — а шкода від подвоєної кількості фонтанчиків яка? Службовці води більше вип’ють, і всього.

— Так, але фонтанчики трохи виступають. Заважають проходити.

— І?

— І, припустімо, службовець із метикуватим адвокатом подадуть позов через фонтанчик? Скажімо, когось притисне до нього візком, навантаженим журналами.

— Бачу. Фонтанчика там бути не мало. І на поштамт подадуть позов за недбалість.

— Саме так!

— Он воно що. Дякую, Паркере.

— До ваших послуг.

Навіть якщо він і вигадав цю історію, вона вартувала тих 312 доларів. У «Плейбої» друкували й набагато гірші.

5

Я виявив, що єдиним порятунком від паморочливого падіння в ящик було підвестися й пройтися туди-сюди. Фацціо, на той час наглядач дільниці, бачив, як я йду до одного з небагатьох фонтанчиків.

— Чінаскі, слухай, щоразу, як я тебе бачу, ти прогулюєшся.

— То ще нічого, — відповів я. — Щоразу, коли я бачу тебе, ти теж прогулюєшся.

— Але це частина моєї роботи. Ходіння — частина моєї роботи. Я змушений це робити.

— Дивись, — сказав я, — це й частина моєї роботи. Мушу це робити. Якщо я ще лишуся на табуреті, я заскочу на один із цих жерстяних ящиків і почну бігати колами, насвистуючи дупою «Діксі», а переднім отвором — «Матусині дітки люблять крихкий хліб».

— Гаразд, Чінаскі, забудь.

6

Оце повертаюся якось увечері — вислизав до кав’ярні за пачкою цигарок, — заходжу за ріг і… Бачу знайоме обличчя.

То був Том Мого! Той хлоп, з яким ми працювали підміняйлами під орудою Каменя.

— Мото, старий прику! — сказав я.

Ми поручкалися.

— А я про тебе думав. Джонстон цього місяця виходить на пенсію. Дехто з нас готує йому прощальну вечірку. Ти ж знаєш, він завжди любив рибалити. Хочемо покатати його на човні. Може, заскочиш, скинеш його за борт, притопиш там. Маємо красиве глибоке озеро.

— Ні, курва, очі б мої його не бачили.

— Але ти запрошений.

Мото всміхався від сраки до брів. Тоді я глянув на його сорочку: значок наглядача.

— О ні, Томе.

— Генку, в мене четверо дітей. Хтось має забезпечувати їм хліб із маслом.

— Гаразд, Томе, — сказав я.

І пішов геть.

7

Не знаю, як це трапляється з людьми. Я теж сплачував аліменти, потребував питва, житла, взуття, сорочок, шкарпеток і всього такого. Як і всім іншим, мені була потрібна стара машина, щось пожерти, кавалки нематеріального майна.

Як-жінки.

Чи день на перегонах.

Коли все тут і зараз, а виходу нема, навіть не замислюєшся.

Я припаркувався навпроти Федеральної будівлі й чекав на зелене світло. Перейшов вулицю. Пройшов крізь двері, що оберталися. Наче був шматом заліза, і мене тягнуло до магніту. Я ніц не міг вдіяти.

Мені було на другий поверх. Відчинив двері, і вони там сиділи — службовці Федеральної будівлі. Помітив одну дівчину, біднятко, однорука. Вона застрягла тут назавжди. Це ніби бути старим пияком, як я. Ну, як казали хлопці, десь треба було працювати. І вони брали, що дають. Психологія рабів.

Підійшла молода чорна дівчина. Добре вдягнена і задоволена оточенням. Я був радий за неї. Я на такій роботі сказився б.

— Слухаю вас, — сказала вона.

— Я поштовий службовець, — відповідаю, — і хотів би звільнитися.

Вона сунула руку під стійку і дістала стос паперів.

— Усі ці?

Вона всміхнулася:

— Певні, що зможете це зробити?

— Не переживайте, — сказав я, — точно зможу.

8

Щоб вибратися звідти, слід було заповнити більше паперів, ніж щоб влаштуватися.

Перший аркуш із виданих мені був типовим зверненням від Міського поштмайстра.

Починалося воно словами:

«Мені дуже шкода, що Ви припиняєте свою роботу в поштовій службі», і т. д., і т. п.

Як йому може бути шкода? Він навіть мене не знає.

Був аркуш із питаннями.

«Чи могли Ви порозумітися зі своїми наглядачами? Чи могли знаходити з ними спільну мову?»

Так, відповів я.

«Чи вважаєте Ви, що Ваші наглядачі були будь-якою мірою упереджені стосовно раси, релігії,