Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

віршів, назвав усе це магічним, як мені здавалося, словом «Каламар» і віддав Миколі Рябчукові. Саме він, до речі, переконав мене в тому, що слід купити машинку і навчитися бачити власні тексти відсторонено. Одна річ, казав Микола, якщо ти бачиш це написаним власною рукою. Інша — надрукованим на машинці. Але про все це, напевно, згодом. У ту мить, коли майор Дєрябін запитав, чи хто-небудь серед нас друкує, я замалим не підскочив. Мені здавалося, що це моя золота рибка.

Але золота рибка виявилася піраньєю?

Майже так. Подальші півроку я справді багато і часто друкував усіляку полкову полову. Але це фактично не звільнило мене від усього іншого. Тобто вдень я так чи інакше копав рови, а друкував уночі. І все ж якоюсь дуже незначною мірою це унезалежнило мене. Той майор Дєрябін виявився цілком стерпним хлопцем, іноді своїм терміновим викликом до штабу він визволяв мене від якоїсь надто вже марудної задачі — як наприклад, перетягування старого залізяччя з однієї купи на іншу. Ще частіше від нього, але від його імені це робив Боб. Ми з ним, з цим Бобом, добре зналися ще у Поліграфі, він був художником і — в цьому черговому втіленні — полковим писарем з необмеженим маневром дій. Він умів по-мистецьки скористатися загальною військовою тупістю і, змінюючи в телефоні тембр голосу, з генеральським апломбом вимагати мого негайного видвіженія у штаб для друкування якихось термінових паперів. Але того першого дня, зголошуючись на запит майора Дєрябіна, я, звісно, ще не міг знати, чим це насправді обернеться.

І чим?

Піхотним учбовим полком у Садгорі. Тобі щось каже ця назва — Садгора?

Здається, нічого.

Колись це було окреме містечко в околиці Чернівців. Власне кажучи, штетл. Один із центрів хасидизму в його підкреслено орієнтальній, екзотично-пишній видозміні. У Садгорі містився так званий Двір — казкова резиденція нащадків цадика Вундеррабі Ізраеля дер Рушінера. Ти не можеш про це не знати.

Садаґура?

Ну так. Бачиш, ти не можеш не знати. Але це зовсім принагідно — я про це й сам дізнався багато-багато років після того, як провмирав там шість найжахніших місяців мого життя. У нашій з тобою розмові це нічого не означає. Крім автентики місця. Тобто його магії.

Що ти вкладаєш у слово «найжахніший»?

Я сказав «найжахніший»?

Ти щойно сказав «шість найжахніших місяців мого життя».

Зараз ти все зрозумієш. Дивися. От нас привозять з артилерійського полку — кілька десятків стрижених черепів. От ми в’їжджаємо у браму капепе і вистрибуємо з короба вантажівки. Ми вистрибуємо за командою. Це вперше. Нам подається команда, і ми її виконуємо. Немає жодного, хто б не виконав. У жодного з нас навіть і думки такої не виникає, навіть і тіні думки. Нас вишиковують — здається, колоною по три. Ми квапливо вишиковуємося. Нам наказують рушати з лівої ноги, нам нав’язують ритм. Усі до одного, ми рушаємо саме з лівої. Чому б не з правої, га? Нас ведуть поміж усіляких, не надто ще зрозумілих будівель. Наша поява спричинює абсолютно воронячий рейвах. Старі бійці з автороти гріють на сонці пуза. Вони зчиняють свист, галас, і ми інстинктивно щулимося. Вони горланять до нас «Вешайтесь, духи!». Ми ще не розуміємо цієї мови (чому «духи», які такі «духи»?), але вже її відчуваємо. Я не повішуся, кажу я до себе, скільки б разів ці оглойоби не повторили своє вешайся. За тиждень-другий ця їхня мова стане нашою і ми почнемо так само жбурляти один в одного їхнім вешайся. Найшвидше в добу репресій переймається мова. Менше з тим, зараз нам не до глибоких думок. Кульгавий — чомусь кульгавий — лєтьоха, що взявся нас вести, наказує нам, вочевидь, аби зловити очко у тієї шантрапи з автороти, бєгом. Ми не певні, чи він це всерйоз. Чого раптом? Ми гальмуємо, бо ми все ще напівцивільні. Що це за гра, чому цей кульгавий прищ хоче, щоб ми бігли? До нас не доходить сенс такого приниження. У нього рве дах від нашої тупості: бєгом-я-сказал-бєгом-уррррроди-синкі-ванючіє! Авторота реве від свого бидляцького кайфу. Ми все ще гальмуємо — хтось уже побіг, а хтось ні, колона рветься, духи спотикаються і штовхаються, уродами вонючими їх ще в житті не називали, за тиждень-другий до цього звикнеться, але не зараз, не зараз. Це щойно за тиждень-другий увійде у звичку. Ти хто? Я урод і дух, я синок, салабон і череп. Тим часом лєтьоха звіріє і просто всирається з люті, ми починаємо бігти, щоб його не рознесло зсередини смердючою вибухівкою, він просто психований, він розбризкує свої зелені шмарклі на асфальт, на траву, на дерева, на нас, ще трохи — і з нього полізуть отруйні афґанські змії: в-Афґан-урррроди-всєх-єбєнємєть-в-Афґан! Приблизно так це виглядало того найпершого дня, в мить, коли всі ми остаточно побігли.

Куди?

Це добре запитання. Куди-небудь. Головне — щоб ми бігали. Ми не повинні були просто ходити. Це означало б, що нам задобре ведеться. Курсант — а нас називали курсантами — мусив пересуватися лише бігцем або стройовим кроком. Того разу нас погнали до лазні. Насправді це тільки так називалося: ряд відкритих будок, усипана жорствою підлога, холодна вода, сіре мило — зварене хіба що з бездомних псів. Кожному дали п’ять хвилин. Це виявилося однією з найпопулярніших фішок, це була стратегія, це була тактика — на все давати якомога менше часу. Нереально мало часу. Три хвилини на жрачку, три хвилини на вмивання, півхвилини на дефекацію, сорок секунд на атбой. Якщо тебе на кожному кроці ставити у часовий тупик, ти сам тупієш. Ти встигаєш лише вертіти головою. Але чуєш на це: «Головою не вертіти!». Ага, ми згадували Дончикову м’ясорубку. Так от, у нас це виглядало інакше. Нам наказали зібрати свій цивільний одяг — усе включно з трусами. І закинути в піч. Ми спалили своє минуле, двері зачинилися. Через півгодини нас знову прогнали територією полку попри ту розгавкану чорнороту автороту. Вони знову свистали і дерлися — звісно, цього разу їм було ще смішніше: уродів одягли в їхні мішки, в їхні захисні незґрабні уродські мішки. Коли я вперше побачив себе таким у дзеркалі, у казармовому настінному дзеркалі, я справді ледь не завив. Так, від цього дійсно можна було повіситися. Мені перевалило за двадцять три, я дуже стежив за тим, щоб мої віддзеркалення мені подобались, щоб усе в мені мені подобалось, я намагався так жити і я цього досягав, я подобався іншим людям, у