Читати книгу - "Мене називають Червоний"

Історія наших кличок — нехитра, однак досі пов'язує всіх нас, наче якась таємниця. У часи нашого учнівства ми всі надзвичайно шанували, любили й захоплювалися маляром Османом, котрий тоді тільки-но перейшов з підмайстрів у майстри. Він був великим маляром, якого Аллах наділив і магічним даром, і розумом джина. Осман усе передавав нам. Щоранку, як було заведено серед учнів, хтось із нас ішов до майстра додому, а звідти мусив супроводжувати Османа до малярського цеху, несучи позаду нього його шкатулку для писал, торбину та теку з паперами. Ми готові були розіп'ястись, тільки б зблизитися з ним, тому постійно сварились між собою: хто йде сьогодні.

Майстер Осман мав свого улюбленця, проте якби його проводжав тільки він, то плітки й непристойні жарти, котрі й так не стихали серед малярів, розгорілися б ще дужче. Аби не давати приводу для них, видатний живописець назначив для кожного з нас свій день для його супроводу. Ще в п'ятницю Осман працював, а в суботу вже не відвідував цех. Улюбленцем нашого великого маляра був його рідний син, який після років учнівства зрадницьки покинув живопис, батька й усіх нас. А в ті часи він, як звичайнісінький підмайстер, супроводжував батька по понеділках. Був поміж нас ще найталановитіший, найвишуканіший та найвищий на зріст брат Першембе (Четвер). Але він недугував на якусь невідому хворобу, яка ще молодим звела його зі світу. Покійний Заріф-ефенді приходив по середах, тому звався Чаршамба. Та згодом наш великий майстер метикувато й з любов'ю змінив наші прізвиська: Сали (Вівторок) — на Зейтін, Джума (П'ятниця) — на Лейлек, Пазар (Неділя) — на Келебек, Чаршамба — на Заріф, натякаючи на витонченість його заставок. Як і всім нам, він, мабуть, на тих перших порах говорив йому:

— Радий тебе бачити, Чаршамбо. Розказуй: як справи?

Згадавши, як Осман ставився до мене, я мало не розплакався. Незважаючи на тілесні покарання, він був готовий віддати за нас душу. Краса наших мініатюр вражала Османа до сліз, і він заціловував нам руки. Так ніжачи нас, він плекав наш дар. А ми почувалися в раю. Навіть заздрощі, які кидали тінь на ці наші щасливі роки, мали інше забарвлення.

Ви ж бачите: я роздвоююся, ніби оті зображення людей, яким голову й руки створив один маляр, а решту тіла намалював інший. Така людина, як я, боїться Аллаха й відразу не змириться з тим, що стала вбивцею. Тож з надією повернутися в звичне річище життя, я впустив у свою душу другий голос, голос убивці. Зараз розмовляю підступним і цинічним другим голосом, котрий, проте, не відродив минулого. Якби я не став душогубом, ви, безперечно, чули б знайомий вам перший голос. Та хай ніхто й не намагається поєднати обидва мої голоси — марна справа: я не маю власного стилю й не допускаюсь огріхів у малярстві, котрі могли б мене виказати. Я переконаний: стиль — це огріх у роботі, яким один маляр різниться від іншого; і це далеко не вияв особистісного, як вихваляється дехто.

Але я визнаю: в моєму й без того скрутному становищі питання стилю створює проблему. Мало буде приємного, якщо ви з наших монологів під псевдонімами, якими нас нарік майстер Осман і які так охоче вживає Еніште-ефенді, вичислите: чи я — Келебек, чи Лейлек, чи Зейтін. Вам би тільки винюхати, потім миттю поженетеся до головного охоронця султана й віддасте мене на тортури.

Однак жодне зайве слово не злетить з моїх уст, доки я не зважу все як слід. Ви ж стежите за мною, навіть коли я заглиблений у свої думки. Я не маю права необачно розгніватись чи обмовитися про будь-яку дрібничку з власного життя, що виведе на мій слід. Розповідаючи три історії — «Алеф», «Ба», «Джім», — я частинкою своєї свідомості не випускав із-під уваги ваш погляд.

Тисячі разів я малював принців, воїнів і закоханих. Усі мої казкові герої з легендарних часів розташовані навпроти ворогів, з якими стають до герцю, драконів, з котрими борються, чарівних красунь, з чиїх очей капають сльози, й водночас усі вони бодай трохи обернуті в бік того цінителя мистецтва, який розглядає ілюстрацію. Якщо в мене й є стиль та вияви особистішого, то вони криються не тільки в моїх малюнках. Вони присутні в моєму злочині й у моїй мові! Здогадайтеся, хто я за барвою моїх слів!

Якби мене спіймали, то душа бідолахи Заріфа-ефенді віднайшла б спокій. Нині в затінку дерев, у щебетанні птахів, милуючись золотими водами Халіча та банями Стамбула, я вкотре подумав: до чого прекрасна річ — життя, й наліг на лопату засипати могилу. Після того, як безталанний Заріф-ефенді потрапив під вплив людей завжди насупленого ваїза з Ерзурума й останнім часом почав десь пропадати з ними, його дружні почуття до мене геть охололи. Але ж були й тих двадцять п'ять років, коли ми не розлучалися, ілюструючи книжки для падишаха. Ми заприятелювали понад двадцять літ тому, працюючи над «Шахнаме» для покійного вітця нашого султана. Та найбільше нас здружила робота над вісьмома сторінками до «Дивана»[118] Фізулі[119]. Якось я прийшов у садок Заріфа-ефенді висловити свою підтримку його справедливим, але безглуздим прагненням (маляр повинен душею відчувати текст, який ілюструє). Був літній вечір, над нами шаленіли зграї ластівок; Заріф-ефенді піднесено, напоказ читав рядки «Дивана» Фізулі, а я терпляче слухав. Один рядок із того вечора зберігся в моїй пам'яті: «Я — не я, Ти — той, кого називаю „я“». — «Як намалювати цей уривок?» — роздумував я тоді.

Щойно знайшли труп, я миттю побіг до Заріфа-ефенді додому. Невеличкий садок, де ми читали вірші, стояв засніжений. Я відчував, що він поменшав, як і кожен садок, котрий ми бачимо знову через роки. Й будинок теж немов поменшав. Голосіння в сусідній кімнаті перевалило за край і все наростало — жінки неначе змагалися між собою. Я, нашорошивши вуха, слухав старшу сестру Заріфа-ефенді: чому в нашого брата понівечене обличчя, чому розтрощена голова? Чотири дні він лежав на дні колодязя, а коли підняли, то брати не змогли розпізнати труп. Вони витягли з дому його сердешну жінку Кальбіє, і та в темряві ночі впізнала свого чоловіка за шматтям, котре лишилося від одягу. В мене перед очима майнуло, як купці дістають з колодязя Юсуфа[120] Мідьянли, кинутого туди його заздрісними братами. Я отримував особливе задоволення,