Читати книгу - "Курва"

– Щось трапилося? Що з тобою?

– …

– Ти чому мовчиш? Можеш щось сказати?

– …

– Тоді приходь, – з полегкістю видихнула вона в слухавку, зачувши, як я розридалася.

Я нічого не розповіла подрузі про Олега. Не знаю, чи інтуїтивно намагалася вберегти те, що в одну мить стало мені найдорожчим у житті, чи на щось сподівалася.

Говорили про все, тільки не про те, чому я плакала. Коли взувала черевики, Юлька сказала:

– Коли що – приходь, навіть якщо будеш мовчати.

– Спасибі…

Мені було добре, бо в мене була подруга, яка ні про що не питала.

Взялася за роботу з потроєною завзятістю. Вирішила таки поїхати відпочити кудись до теплого моря, тільки-но закінчу проект приватного будинку. Досі не могла відкласти потрібної суми, бо хлопці, що боролися зі мною за торгівлю людьми, понесли із собою розкішний круїз на лайнері. Усі вечори просиджувала в офісі, додому йти не хотілося. Чого я там не бачила? Порожнього помешкання, порожнього холодильника, порожньої постелі?… Краще вже тут. Грає радіо, увімкнений комп’ютер і залишається ілюзія, що завжди можна встати і піти… що ще є хоч найменший шанс… Бо коли ти вдома, то й цього останнього шансу в тебе нема.

Але це також ілюзія.

Неділя.

Жодного офісу, жодної роботи. Валяюся в ліжку, жодного бажання уставати. Навіщо? І так ніхто не прийде, і я ні до кого не збираюся. Ті, хто має сім’ї, мене не потребують, у них свій графік, свої плани. Тим, у кого сім’ї нема, я також не потрібна. У них через те й нема сім’ї, що їм ніхто не потрібний. Шукати таку ж, як я, – не вихід. Сидіти навпроти невдахи – перспектива малоцікава і неприваблива. Сиджу сама й займаюся самокопирсанням. Переді мною велика таця, та що там таця – переді мною балія, яку я, наче хірург-аматор, наповнюю своїми власними нутрощами-спогадами, нутрощами-думками. Уже та балія, така звичайна, родом із мого дитинства, цинкова, сріблисто-матова, повна-повнісінька того мотлоху, а в мені й далі щось пече, скімлить. Як цуценя, зненацька відірване від матері.

Можливо, потрібно було проситися? Може, пожалів би? Можливо, погодився б на… біль. Думки про нього лежать на самому вершечку, на груді всього, що накопала в собі. Сиджу з розхристаною душею, де всі бебехи вивернуті назовні в переповненій балії, і не знаю, як поскладати це все назад. Можливо, взяти й відсікти. Раз і назавжди. Один раз переболить, а далі має бути пустка. А чи буде?

Дзюрчить телефон. Не можу отак похапцем його віднайти. Тим паче, що переді мною розкладені всі мої бебехи-тривоги. Звучить глухо, отже, десь у ліжку. Так і є. Під подушкою. Коли його туди засунула? Вмикаю.

– Слава Богу! Думав – не застав.

Стільки слів потрібно, аби перевернути світ із ніг на голову. І хто для цього просив точку опори? Ліжко! Ліжко – точка опори.

Усе летить шкереберть. Хапаю те, що потрапляє під руки й оберемками засовую назад у розхристану душу. Сяк-так. Згодом повернуся і поскладаю. Хай вже пробачає, зараз немає часу.

– Ти?

Це щоб оговтатися. Зрозуміла річ – він, а хто ж іще?

– Звісно я, а хто ж іще? – жартує. В унісон.

Всміхаюся, хоч і не мала б. А що б мала робити? Згадати йому геть усі виплакані ночі, невиправдані надії, втрачені ілюзії, його руки, яких не спізнала, очі, у яких потонула і втопила свою душу? Згадати дружину, яка чомусь у нього є?

Так багато думок – і жодної не годна впіймати. Раптом робиться дуже тихо. Ловлю себе на тім, що починаю радіти. Без жодної команди, без усякого на те права, без ніякої причини. Вкриваюся липким потом. Тремчу. Робиться страшно і зимно. Ні, таки спочатку зимно, а згодом страшно… А раптом даремно? А раптом дзвонить, бо щось забув і хоче, аби я йому повернула? Але що можна забути, знаючи людину два дні? Що такого, щоб телефонувати через два тижні по тому, як…

– Ти щось хотів?

Намагаюся випередити події. Намагаюся передбачити найгірше, аби бути готовою прийняти удар. Намагаюся бути мужньою.

Рука тремтить і мушу стримувати той дрож іншою. Тепер тримаюся за слухавку обома руками, наче та може вирватися й побігти, втекти.

– Так. А ти хіба ні?

Що це? Він пробує пожартувати? Пробує мене розвеселити? У такому разі мені вже смішно. До болю… до блювоти…

– Я…

Ніяк не насмілюся випустити того одного-єдиного слова-птаха, яке неодмінно досягне цілі і передасть увесь мій біль, настояний на любові.

– …не можу без тебе, – видихнув, наче продовжив мене недоказану.

Полетіли. Слова, думки, мрії, надії здійнялися, мов наполохані пострілом голуби, і полетіли… До нього.

– Я також… не можу… без тебе не можу… ніяк…

– Ти не проти, якщо я приїду?

– Вже? – замість згоди.

– Ні, – чую, всміхнувся, – за годину-півтори. Мушу закінчити дещо, бо ж не сподівався…

– Що я погоджусь?

– Що відповіси на дзвінок.

– Аж так?

Розгубилася. Раптом усе навколо втратило значення, вагу. Він є, він розмовляє зі мною, йому також болить.

– Угу. Думав, що не захочеш навіть чути після того, як таке з тобою вчинив.

– Яке таке?

Звідки він знає, як мені? Я ж ні півсловом не обмовилася про те, що відчувала до нього. Чи то була не фантазія?

– Зранив, обманув, – рубано, коротко, наче давно все продумав, потяв на шматки, а тепер позбувався, як позбуваються, викидаючи в океан, почленованого на кавалки тіла…

– Але ж ти нічого не обіцяв…

Дивно. Моторошно. Незатишно. Що це? Гіпервідповідальність, бажання завдати самому собі болю чи саме ті почуття, що народжуються, незважаючи ні на що?

– Тим паче.

Тих півтори години, що передували нашій зустрічі, достатньо було для того, аби нашвидкуруч прибрати в помешканні і сяк-так дати лад своїй душі. Але той порядок – і в квартирі, і в мені, – то тільки так, про людське око. Відчинив би хтось дверцята до шафи, то на нього б негайно вивалився весь її вміст. Зі мною не краще. Єдине, що дверцят не маю, тож коли саме все вивалиться, не знаю.

Літаю з кімнати в кімнату, наче виросли крила. Не знаю, куди себе подіти. Хочу його здивувати. У чому є вилітаю в магазин і купую півкілограма печінки. Яблука і цибуля в мене є. На гарнір салат із маринованими креветками. Це все має бути не гірше, ніж від шеф-кухаря «Купави». Боженько, яка ж я голодна! Застрягаю на кухні. Хочеться