Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

Маргарита взяла романчик про долю аристократів. Але це була одна з її старих, прочитаних книжечок. Маргарита відсунула роман і їжу від себе. На тарілці ще залишилося багато запіканки. Та шлунок дівчини вже не міг подужати таку порцію, як раніше.

– Наїлася? – бабуся забрала тарілку зі столу, і Маргарита здивувалася, що вона не примушує її доїдати. Вона розгублено поглянула на бабусю і помітила, що та виглядає трохи змученою, змарнілою, навіть ніби трішечки хворою.

– Бабусю, тобі недобре? – спитала вона.

– Ой, як людина стара, то їй вже ніколи не буде добре, -сказала бабуся. – Мені би придалися зараз нові коліна, – вона підсіла до Маргарити. – Тут, у місті, так багато сходів. Це не для мене. І тверда бруківка – теж..

Маргарита ковтнула, глибоко вдихнула і промовила:

– То їдь додому, бабусю!

Бабусі така пропозиція не видалася ні дивною, ні дикою, ні принципово неправильною. Вона лише запитала: ~ А тато? А Гансик?

Маргарита подумала: «Таку стару жінку, як бабуся, вже не зміниш. її неможливо переконати. їй не поясниш, що тато мусить змінитись. І що вона своєю присутністю заважає йому це зробити. З бабусею можна лише просто по-доброму поговорити! Сказати їй те, про що вона і сама потайки думає». І Маргарита саме так і зробила. Вона говорила тільки про бабусю: що та має повне право жити у Цветлі, доглядати свою кицьку, свій город із маленькими диньками та великими полуницями. І що ніхто не має права позбавляти бабусю її звичного життя.

– Життя ж таке коротке, – переконувала бабусю Маргарита. – Ти приїхала сюди, бо тут був повний безлад. Тепер усе втряслось. Але якщо ти сама не скажеш, що не хочеш уже лишатися, то будеш сидіти тут вічно! А татові це тільки на руку. До самої смерті!

– Властиво, ти маєш рацію, – невпевнено сказала бабуся.

– Не тільки властиво, – вигукнула Маргарита, – а абсолютно! Сьогодні ввечері ти скажеш татові, що хочеш додому. І скоро поїдеш назад!

– Але ж тато розсердиться!

– Нехай це тебе не хвилює! – продовжувала переконувати бабусю Маргарита. – Ти ж достатньо для нього зробила. А що він зробив для тебе?

– Нічого! – сказала бабуся. Вона випалила це спонтанно, не роздумуючи, і, здавалося, сама злякалася своєї рішучості.

– Ну, власне! – вигукнула Маргарита – Не можна ж нічого не робити, тільки заробляти гроші й вимагати, щоби всі бігали довкола тебе на цвирлах!

– Я вже нічого не розумію в цьому житті, – пробурмотіла бабуся, і Маргарита була переконана, що старенькій зовсім не хотілося щось «розуміти». Було таке враження, що вона, хоч і сидить, зітхаючи, тут, за столом, але по думки вже пакує речі й розмірковує, чи вдасться цього року ще чимось зарадити залишеним напризволяще полуницям.

– Подзвони дядькові і скажи йому, щоби тебе забрав, -запропонувала Маргарита. Вона подумала, що коли це вимовити вголос, то це зміцнить бабусину тенденцію до від'їзду.

– Набрати тобі номер?

Бабуся лише трішки повагалася, а тоді кивнула. Маргарита пішла до телефону. Довгий цветльський номер, включно з кодом, дівчина знала напам'ять. їй довелося набирати його аж п'ять разів, поки вдалося з'єднатись, і дядько підійшов до телефону. Маргарита передала слухавку бабусі й пішла в дитячу, щоби не заважати.

Маргарита думала, що застане Гансика в ліжку. Натомість у дитячій на неї чекала несподіванка – пам'ятник дитинству-ма-теринству, подібний до того, який вона вже бачила тут кілька тижнів тому. Тільки тоді це був пам'ятник бабусі й онуку. І бюст, до якого Гансик притуляв свою голову, був тоді значно більший.

– Вже все добре? – спитала Маргарита.

Гансик промуркотів щось у мамині груди, мама кивнула, а тоді поглянула на годинник і сказала:

– Гансику, мій рідний, тепер мені треба йти. Марі-Луїза скоро піде на роботу, а якщо Меді й Пепі залишаться вдома самі, вони вмить перевернуть хату з ніг на голову! – Мама поцілувала Гансика у вухо. Гансик зліз із її колін. Мама встала.

– До завтра, Гансику, – сказала вона. А Маргариті пояснила: – Завтра я заберу його зі школи і ми кудись підемо разом!

Маргарита згадала про загублений портфель. Гансик геть забув про нього, подумала вона. Треба було би йому нагадати. Але Маргариті не хотілося цього робити, бо вона боялася, що Гансик рознервується, і ситуація знову ускладниться. Тож вона просто сказала:

~ Па-па, Гансику, – і разом із мамою вийшла з кімнати.

У коридорі стояла бабуся. У неї був погляд дитини, котра щойно вчинила щось заборонене.

– Завтра по мене приїде дядько, – сказала вона. – Післязавтра Марії сімдесят років. Я мало не забула!

Марія була бабусиною сестрою.

– Поїдеш до Цветля на вихідні? – спитала мама.

– Я залишусь у Цветлі! – сказала бабуся, поглянувши як неслухняне й уперте дівчисько.

Маргарита спостерігала за мамою. Втішила її ця інформація чи злякала?

– Маєш рацію! – сказала мама бабусі, та з виразу її обличчя не можна було зрозуміти її реакцію.

Маргарита з мамою пішли додому пішки. Вони роздивлялися вітрини, радилися, чи досить буде на вечерю редьки зі сиром, чи є ще вдома свіжий хліб і чи потрібні Меді нові черевики. Балакали про те, що занадто закучерявлена хімічна завивка виглядає потворно, а Маргаритина вчителька англійської – несправедлива стерва. Проте вони обидві знали, що насправді їм треба поговорити про зовсім інші речі.

Наступного ранку, коли Маргарита зайшла до класу, до неї підбігла Ґабріела і повідомила, що її шукає секретарка директора. Маргарита хотіла відразу ж піти в секретаріат. «Це, певно, через учорашнє», – припустила Ґабріела.

Маргарита помчала до Гансика. Перед дверима його класу стояло кілька хлопців.

~ Якщо ти шукаєш свого брата, – сказав один, – то він у деріка!

– Вони хочуть його вигнати! – докинув інший. А третій вигукнув: «Бо старі Маєра були в лікаря. І в них є довідка про побиття!»

Маргарита намацала в кишені куртки аварійний шилінг і, минаючи секретаріат, вибігла зі школи до телефонної будки. Вона зателефонувала додому радникові, сподіваючись, що набрала правильний номер: записка з номером так і залишилась учора в Ґабріели.

На щастя, то справді був правильний номер! Але мами у радника ще не було. Маргарита попросила переказати мамі, щоби вона негайно йшла до школи. Радник