Читати книгу - "Худий"

могла замовити в ювеліра подібний? Ну а ножика придбати і попросити викарбувати будь-які ініціали — неважко. А проте навряд чи вона могла зайти так далеко. Якщо вона таки підсунула нам ланцюжок, то він скоріше за все справжній — можливо, вона зберігала його в себе кілька років. Так чи так, ваші хлопці мусять все це перевірити.

— Зробимо все, що в наших силах, — спокійно запевнив Гілд. — То ви вважаєте, це не вона?

— Вбила? — я похитав головою. — Не думаю. А що з Нунгеймом? Кулі співпали?

— Так, випущені з того самого пістолета, з якого застрелили дівчину, всі п'ять.

— В нього стріляли п'ять разів?

— Так, і впритул, обпаливши одяг.

— Я зустрів сьогодні ввечері в барі його приятельку, ту довготелесу рудоволоску, — повідомив я. — Так от вона сказала, що це ми з вами його вколошкали, бо він багато знав.

— Гм-м, — прогарчав Гілд. — Що то за бар? Я б хотів з нею побалакати.

— «Пігайрен-клаб» Стадсі Берка, — сказав я і назвав адресу. — Мореллі теж там ошивається. Він мені повідомив, що справжнє ім'я Джулії Вулф Ненсі Кейн і що в неї є приятель, який зараз сидить у в'язниці в Огайо, Фейс Пепплер.

З тону Гілдового «Он як?» я зрозумів, що він уже знає про Пепплера і про минуле Джулії.

— Що ще вам вдалося розкопати в своїх блуканнях?

— Мій приятель Ларрі Кроулі, агент по пресі й рекламі, бачив, як Йоргенсен виходив учора з ломбарду на розі Шостої авеню і Сорок шостої стріт.

— Справді?

— Ви, схоже, не дуже цим здивовані. Я…

Мімі відчинила двері й занесла на таці келихи, пляшку віскі й мінеральну воду.

— Я подумала, що, може, вам схочеться випити, — повідомила вона зухвало.

Ми подякували. Вона поставила тацю на стіл.

— Не зважайте на мене, — посміхнулася вона нам з кумедною терплячістю, як це роблять жінки в чоловічому гурту, й вийшла геть.

— Ви щось почали було говорити, — нагадав мені Гілд.

— Лише те, що коли ваші хлопці вважають мене нечесним, то ви могли б мене попередити. Ми з вами грали разом, і мені б не хотілось…

— Ні, ні, — поквапливо заперечив Гілд, — нічого подібного, містере Чарлз, — Він трохи почервонів. — Я просто… Справа в тому, що комісар спонукає нас до активних дій, і я, певно, просто випустив це з вигляду. Друге вбивство ускладнило становище. — Він обернувся до таці на столі. — Вам як налити?

— Чисте, будь ласка. Нема ніяких слідів?

— Ну, та сама зброя, багато куль — так, як і при першому вбивстві, але й усього. Це трапилося в коридорі будинку мебльованих кімнат, що між двома крамницями. Ніхто там не знає Нунгейма ні Уайнента чи когось з тих, кого б ми могли запідозрити. Надвірні двері ліворуч незамкнені, будь-хто міг увійти, одначе, якщо поміркувати, то це анічогісінько не пояснює.

— Ніхто нічого не чув і не бачив?

— Звичайно, постріли чули, але нікого не помітили. — Він дав мені келих з віскі.

— А гільзи знайшли? — спитав я.

Він похитав головою.

— Знову ні. Мабуть, це револьвер.

— Значить, убивця двічі спорожнював барабан, рахуючи постріл у телефон Джулії, якщо він, як всі люди, ніс револьвер без патрона в дулі.

Гілд опустив келих, до якого було приклався.

— Сподіваюсь, ви не станете шукати якесь китайське пояснення, — зауважив він, — через той спосіб, у який стріляли?

— Ні, але будь-яке пояснення не завадить. Ви з'ясували, де провів Нунгейм той день, коли вбили дівчину?

— Угу. Тинявся біля будинку небіжчиці — принаймні якийсь час. Його бачили то там, то там, якщо вірити свідкам, які тоді на це особливо не зважили, одначе, не мають причин для брехні. А напередодні вбивства Нунгейм, за словами ліфтера, піднімався до квартири Джулії. Хлопець засвідчив, що він відразу ж і спустився, тож невідомо, чи він заходив до неї.

— Он як, — проказав я. — Можливо, Міріам і має рацію — пін справді багато знав. Чи з'ясували щось про різницю в чотири тисячі між сумою, яку Маколей дав дівчині, й тією, що її Уайнент, за його слова, одержав?

— Ні.

— Мореллі сказав, що дівчина завжди була при грошах. Якось навіть позичила йому п'ять тисяч готівкою.

Гілд скинув брови.

— Он як?

— Так. А ще він сказав, що Уайнент знав про її судимість.

— Я бачу, — неквапом зазначив Гілд, — Мореллі вам багато чого розповів.

— Він любить поплескати язиком. Чи вдалося з'ясувати, над чим працював Уайнент, перш ніж поїхати, або для яких експериментів він заховався?

— Ні. Ви аж надто цікавитесь його лабораторією.

— Що тут дивного? Він винахідник, а лабораторія його робоче місце. Я б хотів якось туди зазирнути.

— Без мене. Розкажіть мені ще про Мореллі і як вам вдалося його розколоти.

— Він любить поплескати язиком. Ви знаєте такого собі Горобця? Здоровенного, огрядного блондина з жіночим голосом?

Гілд насупився.

— Ні. А що?

— Він був там разом з Міріам і схотів відлупцювати мене, та йому завадили.

— Чому це в нього виникло таке бажання?

— Не знаю. Можливо, тому, що вона йому сказала, буцімто я допомагав вам пришити Нунгейма.

— Ох, — зітхнув Гілд. Він поскріб підборіддя великим пальцем і зиркнув на годинник. — Одначе вже таки пізно. Сподіваюсь, ви зазирнете до мене завтра, тобто вже сьогодні?

— Обов'язково, — пообіцяв я, хоч хотів спитати про інше, кивнув йому з Енді й вийшов до вітальні.

Нора спала на дивані. Мімі відклала книжку, яку читала, й поцікавилась:

— То що, таємна нарада скінчилась?

— Так, — рушив я до дивана.

— Та хай вона поспить трохи, Ніку, — зупинила мене Мімі. — Ти ж бо ще залишишся після того, як підуть твої приятелі-поліцейські?

— Гаразд. Я хочу ще раз зазирнути до Дороті.

— Та вона вже спить.

— Нічого. Розбуджу.

— Але…

До вітальні зайшли Гілд з Енді, сказали «На добраніч!», Гілд співчутливо глянув на сплячу Нору, й обидва забралися геть.

Мімі зітхнула.

— Мене втомили поліцейські, — сказала вона. — Пам'ятаєш той анекдот?

— Так.

Зайшов Гілберт.

— Вони справді вважають, що то Кріс убив?

— Ні, — відповів я.

— А хто тоді?

— Ще вчора я міг би це сказати. Сьогодні не можу.

— Та це смішно! — зауважила Мімі. — І їм, і тобі добре відомо, що вбивця Клайд. — Я промовчав, і вона повторила наполегливіше — Ти ж бо чудово знаєш, що Клайд убив.

— Він не вбивав, — заперечив я.

Обличчя Мімі переможно засвітилось:

— То ти працюєш на нього, адже так?

Моє заперечення вона байдуже пропустила повз вуха. Гілберт бездоказово, а наче більше з цікавості запитав:

— А чому він не міг цього зробити?

— Він міг, але не зробив.