Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

Я вирішила їм не заважати і усамітнилася у своїй кімнаті. Якийсь час сиділа у цілковитій темряві, не вмикаючи світла, споглядала відблиски вогників на шибі: Згадала Дениса і тяжко зітхнула. Дивно, подумала, іноді симпатія може розвинутися зі звичайнісінької неприязні. Несподіване перетворення… Уже знала з книжок, що в житті взагалі трапляються вкрай неочікувані речі, над якими ти не владний, а тепер переконалася у цьому на власному прикладі. Сумирний відмінник в окулярах й веснянках, який ніколи не дає списувати — тип хлопця, якого я завжди зневажала й над яким насміхалася, раптом почав мені подобатися! Навіть більше — мені нестерпно хотілося його побачити. Я згадала нашу останню розмову. Не потрібно було з ним так говорити! Хлопчаки, схиблені на математиці та фізиці, зазвичай дуже вразливі особи, майже як поети. Десь я про це теж уже читала. Тому він, напевно, вирішив, що я його відштовхую… Я сиділа, мляво гортала підручника з алгебри, і враз мене осяяло: математичка! Вона повинна знати його номер телефону! Довго не роздумуючи, вхопила слухавку.

— Вибачте за пізній дзвінок, — затарабанила я, — ви б не могли мені дати номер телефону Дениса, він позичив у мене посібник… А мені дуже потрібно…

Схопивши клаптик паперу, швидко записала номер телефону. Числа ніби усміхалися мені й підморгували. Вимальовували Денисові риси обличчя. Дві шестірки — очі, два нулі — окуляри, а четвірка — вухо… Від тих кумедних асоціацій мені стало весело.

Довгі гудки здалися мені вічністю. Аж ось нарешті хтось підняв слухавку. То була Денисова мама. Її голос звучав трохи здивовано й занепокоєно — годинник показував доволі пізній час. І телефонувати в таку годину наче й не зовсім пристойно. Та за хвилю на іншому кінці дроту я почула його подих, його голос і зітхнула з полегшенням, хоча серце моє калатало, мов божевільне.

— Сподіваюся, ти ще не спиш? Послухай, ти ж не образився на мене, правда? — заговорила я, вочевидь, перейнявши у колекціонера звичку не вітатися. — У мене тоді справді була важлива справа. Якщо хочеш, я тобі усе поясню…

— Я думав, ти просто мене уникаєш… — озвався Денис. — Тоді, може, зустрінемося? Якщо завтра ввечері ти матимеш час. Наприклад, о шостій?

— Так, у мене вільний тиждень.

— Тоді біля фонтану, на площі?

— Біля фонтану на площі, — повторила я. Мої руки, що стискали слухавку, були вологі. Мені справді часом бувало важко себе зрозуміти. І навіщо я йому телефонувала? І чому так розхвилювалася? Чому іноді наші почуття є настільки незбагненними? Майже як поезія…

Ніч насувалася на місто нечутно й ніжно. Огортала його, немов теплою плетеною ковдрою, крізь численні петлі якої миготіло світло зірок. Стрілка годинника наближалася до півночі. Я чула у коридорі шарудіння й бурмотіння: колекціонер взував черевики. Я уявила його кумедний старомодний капелюх, якого він одягнув набакир… Бо у тому стані, в якому він був, Арсен міг одягнути капелюха тільки набакир! Згодом рипнули двері й клацнув замок. Дядько Роман почвалав у спальню. Я прочинила вікно. До кімнати вповзла прохолодна дощова вологість. Я вдихнула запах мокрого в’ялого листя. Так, либонь, пахла сама осінь. Дивлячись на нічне місто, де-не-де помережане вогнями, я думала про колекціонера. Він зумів надати справі свого життя сенсу, якого раніше не бачив ні в чому. А якби цього не сталося? Мабуть, отак би й вважав своє життя змарнованим і від того тільки б страждав… Я зітхнула, поглянувши на підручники, що лежали на моєму письмовому столі. Не варто. Ніколи не варто погоджуватися виконувати чужі мрії (навіть якщо вони — батькові) чи йти всупереч собі навіть з почуття обов’язку. Денис мав рацію. Це все лише обмежує і перетворює тебе на невільника, неспроможного відкритися світу й самореалізуватися. Не варто змушувати себе робити те, чого насправді ніколи не полюбиш. Не варто!

— Вибач, але я не зможу здійснити твою мрію, — тихо заговорила я у темряву, ніби тато був присутнім тут, біля мене, у цій кімнаті. — Нехай вона просто залишається твоєю. Знаєш, один мій знайомий поет вважає, що часом нездійснені мрії дають людині більше втіхи, ніж ті, що втілилися в дійсність, бо ти продовжуєш мріяти! Тож нехай вона залишається твоєю мрією. Я не буду змушувати себе вчитися на економіста, у тому немає для мене жодного сенсу… Що я для себе бажаю? На жаль, я ще не знаю того достеменно. Я лише дуже люблю книжки, тож, моє майбутнє, напевне, буде пов’язане саме з ними. Але я шукатиму себе… Чуєш? Я шукатиму себе, щоби здійснити свою мрію! Свою!.. Сподіваюся, ти мене зрозумієш?

Я зітхнула з полегкістю, відчувши себе звільненою… Ніби справді поговорила з батьком. А може, полегшення прийшло від усвідомлення того, що рано чи пізно ця розмова таки відбудеться в дійсності? Тепер я була того певна. Тільки тоді, коли буду відвертою та щирою, я по-справжньому наближуся до батька, адже буду такою, якою є… Я підійшла до вікна. Новий подув вітру увірвався в кімнату, й на обличчі я відчула краплинки вологи. Схоже на поцілунок. На поцілунок дощу, який у цьому місті випадає частіше, ніж будь-де. А дощі, як виявилося, таки дійсно несуть із собою переміни…

ПРО АВТОРА

Оксана Сайко народилася у містечку Скалаті на Тернопільщині. Закінчила Львівський державний медичний коледж і факультет журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. У дев’ятирічному віці її надзвичайно вразив фільм про австралійського письменника Алана Маршала, тоді вперше виникла думка бути письменником. Свої перші історії малювала, а в одинадцять років якось несподівано для себе самої взяла до рук кулькову ручку і зошита — так народилася перша пригодницька повість «Таємниця старого будинку». Відтоді й пише.

Перші прозові твори були надруковані у місцевій районній газеті, а згодом — у літературних часописах: «Русалка Дністрова», «Літературний Тернопіль», «Дзвін», «Літературний Львів», «Сто талантів», «Літературна Україна», «Дніпро». Оксана отримала кілька літературних нагород. Вона є дипломантом міжнародного літературного конкурсу «Гранослов-2006» та переможцем конкурсу на кращу повість від журналу «Дніпро». А 2012 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла друком її книга для підлітків «Новенька та інші історії», яка увійшла у п’ятірку фіналістів конкурсу «Книга року ВВС — 2012».

Оксана Сайко любить книги, театр, оперу, мистецтво, стильне кіно, довгі прогулянки містом, мандрівки й природу.