Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

сенс є можливим усупереч — навіть через — страждання, за умови, як зазначено у другій частині цієї книжки, що це страждання неминуче. Якщо його можна уникнути, то варто усунути це страждання, тому що необов’язкове страждання — це мазохізм, а не героїзм. Якщо, з іншого боку, ситуацію, що приносить страждання, не можна змінити, людина може обрати свій підхід.[51] Лонґ не обирав зламану шию, але він вирішив не дозволити випадку, який стався з ним, зламати його.

Як бачимо, пріоритетною є зміна ситуації, яка спричиняє страждання. Але вищим пріоритетом є «знання, як правильно страждати», якщо муки не уникнути. Існує емпіричний доказ того, що — у буквальному сенсі — «людина з вулиці» дотримується такої ж думки. Опитування громадської думки в Австрії показало, що найвищу повагу викликають не великі митці і не знамениті науковці, не видатні політики або спортсмени, а люди, які несуть важкі випробування із високо піднятою головою.

Звернувшись до другого аспекту трагічної тріади, названої провиною, я хотів би відійти від теологічної концепції, яка завжди мене захоплювала. Я звернувся до того, що називається mysterium iniquitatis, — на мою думку, це означає, що злочин у фінальному аналізі залишається непоясненим, якщо не можна прослідкувати його біологічні, психологічні і/або соціальні причини. Повне пояснення чийогось злочину рівнозначне поясненню його або її вини і трактуванню особи не як вільної та відповідальної людської істоти, але як машини, що її належить відремонтувати. Навіть самі злочинці ненавидять подібне трактування і воліють нести відповідальність за свої вчинки. Я отримав листа від засудженого, котрий відбував покарання в Іллінойській в’язниці, в якому він висловлює жаль, що «злочинцю ніколи не дають можливості пояснити себе. Йому пропонують розмаїття виправдань на вибір, звинувачують суспільство і в багатьох випадках покладають вину на жертву». Більш за те, коли я звертався до ув’язнених у Сан-Квентіні, то сказав їм, що вони «такі самі людські істоти, як я, ви самі вільно обрали здійснення злочину, стали винними. Зараз, однак, ви відповідальні за подолання провини, піднімаючись над нею, піднімаючись над собою, змінюючись на краще». Вони ніби зрозуміли.[52] А від Френка І. В., колишнього в’язня, я отримав записку, у якій ішлося про те, що він «розпочав логотерапевтичну групу для колишніх засуджених: «Нас уже 27, а новачки не потрапляють до в’язниці знову завдяки силі переконання тих із нас, хто були в групі спочатку. Тільки один із нас повернувся до в’язниці, але нині він уже звільнився».[53]

Що стосується концепції колективної провини, я думаю, що абсолютно невиправдано робити одну особу відповідальною за поведінку іншої або колективу осіб. Після закінчення Другої світової війни я завжди заперечував концепцію колективної провини.[54] Інколи, однак, я мусив вдаватися до численних дидактичних трюків, щоб подолати людське упередження. Якось американка дорікнула мені: «Як ви досі можете писати німецькою, мовою Адольфа Гітлера?» У відповідь я запитав, чи має вона в кухні ножі, і коли вона відповіла ствердно, я удав жах і шок, вигукуючи: «Як ви досі можете використовувати ножі після того, як стільки вбивць заколювали і вбивали ними своїх жертв?» Вона припинила протестувати проти того, що я пишу німецькою.

Третій аспект трагічної тріади стосується смерті. Але також він стосується життя, оскільки кожна мить, із яких складається життя, помирає, ніколи не повертаючись. І хіба ця минущість не нагадує нам про те, що ми зобов’язані якнайкраще використати кожну мить наших життів? Звісно, що так, і звідси мій імператив: «Живіть так, начебто живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз!»

Насправді наші можливості вчинити правильно, можливості наповнити вчинки сенсом пов’язані з незворотністю наших життів. Але й самі можливості так само пов’язані із незворотністю. Адже щойно ми використали можливість і реалізували потенційний сенс, ми зробили це раз і назавжди. Ми врятували мить у минулому, доправили її туди обережно і зберегли. У минулому нічого не губиться безповоротно, але радше навпаки — усе зберігається назавжди, наче скарб. Звісно, люди схильні бачити лише стерню теперішнього, недобачаючи і забуваючи про повні житниці минулого, у якому вони зберігають урожай своїх життів: здійснені вчинки, пережите кохання і, останнє, але від того не менш важливе — страждання, які вони витерпіли мужньо й гідно.

Звідси очевидно, що немає причини відчувати жаль до людей похилого віку. Натомість молодь повинна заздрити їм. Це правда, що старі люди вже не мають ані можливостей, ані нагод у майбутньому. Та вони мають більше за це. Замість можливостей у майбутньому вони мають реальності в минулому — можливості, якими скористалися, сповнені сенси, реалізовані цінності — нічого і ніхто не може відібрати у них активи минулого.

Якщо можна знайти сенс навіть у стражданні, сенс життя існує за будь-яких умов, принаймні потенційно. Цей безумовний сенс, однак, існує поряд із безумовною цінністю кожної людини. Саме це гарантує невід’ємність людської гідності. Коли життя залишається потенційно змістовним за будь-яких умов, навіть найжалюгідніших, то так само цінність кожної особи залишається з нею, тому що базується на цінностях, котрі він або вона реалізували в минулому, і не залежить від корисності, яку він або вона мають (або й ні) у теперішньому.

Якщо висловлюватись точніше, корисність зазвичай визначають у термінах функціонування людини на благо суспільства. Але нинішнє суспільство орієнтоване на досягнення, отже, обожнює успішних і щасливих людей, особливо молодих. Воно фактично ігнорує цінність інших і таким чином затьмарює суттєву різницю між цінністю в сенсі гідності і цінністю в розумінні «корисності». Якщо хтось не усвідомлює цієї відмінності і стверджує, що цінність індивідуума полягає лише в його корисності у теперішньому, тоді, повірте мені, тільки людська непослідовність заважає їй закликати до евтаназії згідно з гітлерівською програмою, яка, так би мовити, виправдовувала «милосердне» вбивство всіх людей, які втратили свою соціальну корисність унаслідок похилого віку, невиліковних хвороб, душевних захворювань або будь-яких інших видів неповносправності.

Визначення гідності людини відповідно до її корисності випливає з концептуальної плутанини, яку, своєю чергою, можна простежити до сучасного нігілізму, який заполонив чимало студентських містечок і уми багатьох психоаналітиків. Така ідеологічна обробка має місце навіть у практиці навчання психоаналізу. Нігілізм не стверджує, що нічого не існує, але він стверджує, що все беззмістовне. І Джордж А. Сарджент мав рацію, коли назвав цю концепцію «навчанням беззмістовності». Він згадує терапевта, який казав йому: «Джордже, ви повинні затямити, що світ є жартом. Справедливості не існує, усе випадкове. Тільки усвідомивши це, ви зрозумієте, наскільки нерозумно сприймати себе серйозно. У всесвіті не існує великої мети. Він просто існує. Не має особливого значення, як саме ви вирішите вчинити сьогодні».[55]

Не варто узагальнювати цю критику. У принципі практичне навчання є незамінним, але терапевти повинні вбачати своє завдання в імунізації стажера проти