Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

пацієнти неодноразово говорили мені, якими щасливими почуваються через те, що спроба самогубства виявилася невдалою; за тижні, місяці, роки, розповідали вони, з’ясовувалося, що їхня проблема мала вирішення, їхнє запитання — відповідь, їхнє життя — сенс. «Навіть якщо все закінчується добре в одному з тисячі випадків, — продовжував я пояснювати, — хто гарантує, що з вами не станеться так само, раніше чи пізніше? Але насамперед ви повинні жити, щоб зустріти той день, коли це трапиться, повинні вижити, щоб побачити світанок того дня, і відтепер відповідальність за власне виживання не має залишити вас».

Щодо другої грані масового невротичного синдрому — агресії — дозвольте мені навести експеримент, проведений одного разу Керолайн Вуд Шеріф. Вона штучно розпалила ворожнечу між групами бойскаутів, а потім спостерігала, як стихла ця агресія, коли підлітки зайнялися спільною справою — витягали із болота візок із харчами для табору. Вони не тільки відповіли на виклик, але й об’єдналися завдяки сенсовності справи.[42]

Щодо третьої грані, наркоманії, пригадую дані, наведені Аннемарі фон Форстмаєр, яка зауважила, що, за даними тестів та статистики, 90 % алкоголіків, обстежених нею, потерпали від страхітливого відчуття беззмістовності. Наркомани, обстежені Стенлі Кріппнером, стовідсотково вважали, що їхнє «життя стало безсенсовним».[43]

Зараз звернімося до питання про самий сенс. Спочатку я хотів би пояснити, що логотерапевт насамперед зосереджується на потенційному сенсі, притаманному кожній окремій ситуації, з якою він чи вона зустрічаються у своєму житті. Тому не буду розглядати тут сенс чийогось життя загалом, хоча й не заперечую, що розлогий сенс таки існує. Щоб провести аналогію, згадайте кінофільм: він складається з багатьох тисяч окремих кадрів, і кожен із них має якийсь зміст, однак зміст цілого фільму не можна розгледіти, не додивившись його послідовно до кінця. Однак ми не можемо зрозуміти цілий фільм, не зрозумівши насамперед усі його складові, кожна з яких є окремою картинкою. Чи не те саме з життям? Хіба остаточне значення життя також не розкривається наприкінці, на порозі смерті? І хіба цей остаточний сенс не залежить від реалізації потенційного змісту кожної окремої ситуації у найкращій відповідності до знань і вірувань людини?

Залишається фактом, що сенс і його сприйняття, з логотерапевтичної точки зору, радше абсолютно приземлене, а не літає в хмарах чи перебуває у вежі зі слонової кістки. Не розмірковуючи, я б розмістив визначення сенсу — особистого сенсу в конкретній ситуації — на півдорозі між «Ага!»-пережиттям за концепцією Карла Бюлера[44] і гештальт-сприйняттям, скажімо, за теорією Макса Вертгеймера.[45] Розуміння сенсу відрізняється від класичного гештальт-сприйняття тим, на мою думку, що зводиться переважно до усвідомлення можливостей на тлі реальності, або, простішими словами, усвідомлення — що можна зробити у наявній ситуації.

Як людина може наблизитися до знайдення сенсу? Як зазначила Шарлотта Бюлер, «усе, що ми можемо зробити — досліджувати життя людей, які, як вважають, знайшли відповіді на запитання про остаточний сенс життя на противагу тим, які його не зайшли».[46] Доповнюючи цей біографічний підхід, одначе, ми також можемо вдатися і до біологічного підходу. Логотерапія вважає совість показником, котрий, якщо потрібно, вказує напрямок, у якому потрібно рухатися у наявній життєвій ситуації. Щоб виконати це завдання, совість мусить вимірювати ситуацію, у якій опиняється людина, а цю ситуацію можна оцінити у світлі критеріїв, у світлі ієрархії цінностей. Ці цінності, однак, не можуть сприйматися нами на свідомому рівні — вони є тим, чим є ми. Вони викристалізувалися в процесі еволюції нашого виду; вони закладені в нашому біологічному минулому й вкорінені в нашу біологічну глибину. Конрад Лоренц, мабуть, мав на увазі щось подібне, розробляючи концепцію біологічного a priory, і коли ми разом із ним обговорювали моє бачення біологічної основи оціночних процесів, він з ентузіазмом погодився. У будь-якому випадку, якщо дорефлективне аксіологічне[47] самоусвідомлення існує, то воно напевне закладене в нашій біологічній спадковості.

Логотерапія вчить, що є три основних шляхи знаходження сенсу життя. Перший — творча робота або вчинки. Другий — досвідчення чогось або ж зустріч із кимось; іншими словами, сенс можна знайти не тільки в роботі, але й у коханні. Едіт Вайсскопф-Джоелсон зауважила у зв’язку із цим, що логотерапевтичне «зауваження, що досвід може бути так само цінним у терапевтичному сенсі, як і досягнення, позаяк компенсує наше однобічне наголошення на світі зовнішніх досягнень за рахунок внутрішніх переживань».[48]

Однак більш важливим є третій шлях до знаходження сенсу життя: навіть безпомічна жертва в безнадійній ситуації, перед обличчям долі, якої не змінити, може повстати проти себе, перерости себе і таким чином змінитися. Вона може обернути особисту трагедію на тріумф. Знову ж таки, це була Едіт Вайсскопф-Джоелсон, яка, як ми вже згадували, висловила надію, що логотерапія «може допомогти протидіяти певним нездоровим тенденціям у сьогочасній культурі Сполучених Штатів, де невиліковний страждалець отримує дуже мало нагод пишатися своїми стражданнями і вважати їх радше шляхетними, аніж принизливими», отож «він не тільки нещасливий, але також соромиться свого нещастя».

Чверть століття я керував неврологічним відділенням лікарні загального профілю і був свідком здатності моїх пацієнтів обертати своє скрутне становище на людське досягнення. Окрім практичного досвіду існують також емпіричні докази того, що людина може знайти сенс у стражданнях. Дослідники медичної школи Єльського університету «були вражені тим, що чимало колишніх військовополонених часів війни у В’єтнамі чітко заявили, що попри надзвичайні труднощі ув’язнення — тортури, хвороби, погане харчування і одиночні камери — вони проте… отримали користь із тюремного ув’язнення, у якому вбачали досвід для розвитку».[49]

Але найсильніші аргументи на захист «трагічного оптимізму» — це те, що латиною називають Argumenta ad hominem. Джеррі Лонґ, як приклад, — це живий доказ «зухвалої сили людського духу», як це називається в логотерапії.[50] Цитуючи Texarkana Gazette, «тіло Джеррі Лонґа паралізувало нижче шиї після нещасного випадку під час нуртування три роки тому. Йому тоді було сімнадцять. Зараз Лонґ навчився друкувати, тримаючи паличку для клавіатури в роті. Він «відвідує» два курси в комунальному коледжі за допомогою спеціального телефону. Інтерком дозволяє Лонґові все чути і брати участь в обговореннях. Він також наповнює свій час читанням, переглядом телепрограм і писанням». У листі, який я отримав від нього, написано: «Я бачу моє життя сповненим сенсу і мети. Підхід, який я засвоїв того нещасливого дня, став моїм життєвим кредо: я зламав шию, але це мене не зламало. Зараз я навчаюся на першому курсі психологічного факультету коледжу. Я вірю, що моя неповносправність лише посилить мою здатність допомагати іншим. Я знаю, розвиток, якого я досягнув, був би неможливим без страждання».

Чи можна сказати, що страждання невід’ємне від відкриття сенсу життя? Аж ніяк. Я лише наполягаю, що