Читати книгу - "Італійські черевики"

Вона замовила страву під назвою «Королівський обід», а мені вистачило й горнятка кави, пачки чіпсів та гамбургера. Вона справді зголодніла. Здавалось, наче вона хоче запакувати до рота все, що на таці.

Це було неапетитно. За столом вона поводилась так, що мені було соромно. «Як бідна дитина», — подумалось мені. Я пригадав подорож до Судану з групою ортопедів, які повинні були з’ясувати, як краще будувати протезувальні клініки для постраждалих від мін. Саме тоді я побачив бідних дітей, які з шаленим відчаєм накидаються на їжу — декілька рисових зернят, овочі, а може, печиво з якоїсь далекої країни, що надає гуманітарну допомогу.

Окрім чотирьох раґґарів, які, наче печерні люди, вилізли з минулого, у ресторані сиділо ще декілька водіїв вантажівок. Вони посхилялись над своїми тацями, ніби поснули або поринули в роздуми про скінченність життя. Було також декілька дівчаток, зовсім юних, не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Вони перешіптувалися, заходилися сміхом і продовжували шептатись. Я пам’ятав це взаємне непохитне підліткове відчуття довіри. Ці обіцянки мовчати, яких ніколи ніхто не дотримувався і розголошував таємниці за першої ж нагоди. Однак вони були надто юні, щоб сидіти в такому місці серед ночі. Мене це обурило. Хіба їм не час спати? Луїз вловила мій погляд. Вона поглинула свою королівську страву, перш ніж я встиг зняти кришку з кавового горнятка.

— Я їх ніколи давніше не бачила, — сказала вона. — Вони не місцеві.

— Хіба ти знаєш усіх, хто живе в цьому місті?

— Ні, але я впевнена, що вони не звідси.

Я спробував пити каву, але вона була надто гірка. Я подумав, що варто було б вернутись у трейлер і поспати хоч кілька годин, перш ніж доведеться знову їхати до лікарні. Але ми засиділись аж до світанку. Раґґари вже пішли, як і ті дівчатка. Я геть випустив з уваги, коли зникли водії вантажівок. Раптом їх там не стало. Луїз теж не звернула уваги на їхній відхід.

— Бувають люди — перелітні птахи, — сказала вона. — Вони долають великі дистанції на північ чи південь лише вночі. Вони полетіли далі, а ми й не зауважили.

Луїз пила чай. Двоє темношкірих чоловіків за прилавком розмовляли нечіткою шведською, що в їхньому виконанні звучала мелодійно-тужливо. Час від часу Луїз перепитувала, чи не варто нам вернутись до лікарні.

— Вони мають твій номер — на випадок, якби щось сталося, — сказав я. — Ми спокійно можемо залишитися тут.

Власне кажучи, на нас чекала нескінченна розмова, хроніка майже сорока років. Можливо, ресторан із неоновими лампами і запахом смаженої олії був саме тими, потрібними, лаштунками?

Луїз провадила розповідь про своє життя. Колись вона мріяла стати альпіністкою. Коли я запитав її чому, вона відповіла, що боялась висоти.

— І що ж у тому доброго? Висіти на шнурках на прямовисних скелях, якщо боїшся навіть вилізти на драбину?

— Мені здавалось, що я від цього отримаю значно більше, ніж ті, хто не боїться висоти. Одного разу я спробувала лізти на гору в Лапландії. Скеля не була крутою, але мені не вистачало сили в руках, тож я поховала мрію стати альпіністкою в заростях гірського вересу. Приблизно на рівні Сундсвалля я припинила оплакувати свою втрачену мрію і вирішила замінити її наміром навчитися жонглювати.

— І тобі це вдалось?

— Я й досі можу досить довго втримувати в повітрі три м’ячики. Чи три пляшки. Але я так і не зуміла вдосконалити це вміння до тої межі, яка б мене задовольняла.

Я чекав на продовження. Хтось відчинив скрипучі вхідні двері ресторану, від чого повіяло холодом, аж поки двері знов не зачинились.

— Я думала, що вже не знайду того, що шукала, — сказала вона. — Адже я навіть не знала, чого хотіла. Точніше, я знала, чого мені хотілось, але разом із тим розуміла, що це неможливо.

— Батька?

Вона кивнула.

— Я намагалася знайти тебе в своїх іграх. Кожен одинадцятий чоловік, який проходив повз мене на вулиці, був моїм батьком. Я ніколи не плела вінків на свято літнього сонцестояння, аби побачити уві сні свого судженого. Я плела їх ціле море, щоб побачити тебе. Але ти не з’являвся. Пам’ятаю, як одного разу була в церкві. Там на вівтарі висіла ікона — Ісус у світлі, осяяний знизу вверх. Два римські солдати на колінах із жахом усвідомлюють, що вони накоїли, розіп’явши його на хресті. Раптом я усвідомила, що одним із цих солдатів був ти. Так, наче в нього було твоє обличчя. Коли я побачила тебе вперше, на тобі був шолом.

— У Гаррієт не було фотографій?

— Я питала її, скрізь обшукала. Їх не було.

— Ми часто фотографувались. Усі знімки зберігала вона.

— Мені вона сказала, що їх не було. Якщо вона їх спалила, то відповідатиме за це перед тобою.

Вона пішла долити собі чаю. Один із чоловіків, який працював на кухні, спав із відкритим ротом, спершись на стіну.

Цікаво, що йому снилось.

Далі у хроніці її життя з’явився кінь і вершник.

— У нас ніколи не було достатньо грошей, щоби я могла їздити верхи. Навіть тоді, коли Гаррієт почала керувати взуттєвим магазином і більше заробляла. Інколи я не можу не гніватись, згадуючи, якою скупою вона була. Я ходила по той бік загорожі й дивилась, як інші дівчатка їздили верхи, немов горді маленькі войовниці. Мені здавалось, наче я мусила бути собі і конем, і вершником. Я розділилась на дві частини, одною з яких був кінь, а другою — верхівець. Коли я добре почувалась і легко вставала вранці, то я сиділа верхи, і в моєму житті все йшло, як по маслу. Але в моменти, коли мені зовсім не хотілося вставати з ліжка, я сама ставала конем, що забився в кут загорожі й нікого не слухався, хоч би як сильно його шмагали батогом. Я намагалася злитись із конем в одне ціле. Мені здається, це допомогло мені витерпіти всі труднощі дитинства. А може, й не лише дитинства. Я сиджу на коні, і він мене несе, якщо тільки я сама не скидаю себе з сідла.

Вона раптово замовкла, наче пожаліла про сказане.

Була п’ята ранку. В ресторані ми були самі. Чоловік, який спирався на стіну, і далі спав. Його