Читати книгу - "Італійські черевики"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Скільки?
— Один раз. Якраз перед тим, коли я мала виходити. Вона хотіла пересвідчитись, що я не маю намірів повертатися додому. Після цього ми не розмовляли п’ять років. Відновити контакт нам удалось нескоро.
— А далі?
— Я зустріла Янне, він був звідси, з півночі. Одного ранку я прокинулась від того, що він холодний. Похорон Янне відбувся у церкві неподалік. Прийшли родичі, про яких я навіть не знала. Раптом я встала і сказала, що хочу заспівати одну пісню. Не знаю, звідки в мене взялося стільки відваги. Можливо, це був гнів від того, що я знов залишилася сама і що всі ці родичі з’явилися саме тепер, а не тоді, коли були потрібні. Єдине, що я тоді згадала, була перша строфа пісні «Моряк любить морську хвилю». Я заспівала її двічі, і пізніше мені здавалося, що це було найпрекрасніше, що я зробила за все життя. Коли я вийшла з церкви і побачила ці сині гельсінґляндські ліси, то відчула єдність із ними і цією тишею. Так я потрапила сюди, зовсім не плановано, через випадок. Тоді як інші тікають звідси, я показала місту спину. Тут я зустріла людей, про існування яких ніколи раніше не здогадувалась. Ніхто мені про них не розповідав.
Вона перебила свою розповідь, сказавши, що в машині, вже надто холодно, щоб сидіти так далі. Мені здалося, наче те, що вона розповіла, могло б міститися на звороті книжки. Короткий зміст життя — від і до. Насправді я й далі нічого не знав про свою доньку. Але вона заговорила.
Я завів машину. Темряву прорізали фари.
— Я хотіла, щоб ти знав, — сказала вона. — Для початку досить.
— Нехай усе стається само собою, — відповів я. — Найкраще зближатися невеликими кроками. Це стосується як тебе, так і мене. Якщо рухатись занадто швидко, то можна зіткнутись чи потонути.
— Яку морі?
— Невидиме зауважуєш надто пізно. Це стосується не лише невизначених морських шляхів, а й людей.
Я повернув на трасу. Чому я не розповів їй про свою катастрофу? Можливо, у всьому винні втома і сум’яття після всіх потрясінь за останні дні? Я розповім їй, але не тепер. Здавалось, наче я застиг у тій миті, коли, вийшовши з ополонки, відчув чиюсь присутність за своєю спиною і посеред криги зауважив Гаррієт, сперту на свої ходунці.
Я глибоко поринув у меланхолію норрляндських лісів. І все ж більша частина мене і далі була біля тієї ополонки. Коли я повернусь, і, якщо крига ще не зійде, мені знадобиться чимало часу, щоб прорубати нову.
4
Світло фар та тіні вигравали на снігу.
Ми вийшли з авто назустріч тиші. Надворі було зоряно, похолодніло, температура й далі падала. Крізь вікна трейлера пробивалося слабке світло.
Коли ми ввійшли, я зрозумів, що щось не так, почувши дихання Гаррієт. Не змігши її розбудити, я поміряв її пульс, він був швидкий і нерівномірний. Мій тонометр лежав у машині. Я попросив Луїз принести його. Верхній і нижній тиск був завищений.
Ми винесли її в машину. Луїз запитала, що сталось. Я відповів, що Гаррієт потребувала медичної допомоги та огляду лікаря. Можливо, в неї стався інсульт або щось пов’язане з її загальним станом здоров’я. Я не знав.
Ми їхали в темряві в напрямі Гудіксвалля. Лікарня нагадувала освітлений корабель. У пункті невідкладної допомоги нас прийняли дві приязні медсестри. Гаррієт прийшла до тями, і невдовзі її оглянув лікар. Попри те, що Луїз запитально дивилась на мене, я не сказав, що я сам лікар чи колись ним був. Сказав лише, що Гаррієт хвора на рак і їй залишилось небагато. Вона приймала знеболювальні, ото й усе. Я написав назви ліків на аркушику і передав йому.
Ми чекали, поки лікар мого ж віку закінчить огляд. Опісля він повідомив, що залишить її на ніч під наглядом у лікарні. Під час огляду він не зауважив, щоб із Гаррієт щось сталось. Вочевидь, причиною був загальний стан її здоров’я.
Гаррієт знову заснула, коли ми залишили її і вийшли в нічну темінь. Було по другій і все ще зоряно. Луїз різко спинилась.
— Вона помирає? — запитала вона.
— Не думаю. Вона з витривалих. Якщо вона зуміла пробратись на кризі зі своїми ходунцями, то в ній ще багато сили. Я думаю, вона скаже, коли прийде її час.
— Коли мені страшно, я завжди голодна, — сказала Луїз. — Іншим стає зле. А я мушу їсти.
Ми сіли в охололе авто.
Біля в’їзду в місто я бачив нічний фаст-фуд. Ми поїхали туди. Там сиділо декілька товстих лисих раґґарів[5], які, здається, і далі жили в далеких 1950-х роках. Усі вони були п’яні, як завжди, — крім одного, того, хто мав їхати за кермом. Надворі стояло велике блискуче «шевроле». Коли я проходив повз них, запахло гелем для волосся.
На моє здивування, я почув, що вони розмовляють про оперного співака Юссі Бйорлінґа. Луїз теж звернула увагу на їхню голосну п’яну розмову. Вона непомітно показала пальцем на одного з чотирьох чоловіків із золотими кульчиками у вухах, животом, випнутим із джинсів, та салатним соусом у кутиках рота.
— Брат Улофсон, — стиха сказала вона. — Ця компанія називає себе «Брати Brothers». У брата гарний голос. Молодим він співав соло в церкві. Але підлітком став раґґаром і перестав співати. Дехто вважає, що він міг далеко піти, навіть підкорити оперну сцену.
— Чому тут нема звичайних людей, — сказав я, читаючи меню. — Чому всі, кого ми зустрічаємо, такі дивні? Італієць-швець, старий раґґар, що розмовляє про Юссі Бйорлінґа?..
— Не буває звичайних людей, — сказала вона. — Це перекручене уявлення про світ, яке нам уперто нав’язують політики. Наче ми безконечна сіра маса, що не може і не хоче визнати, що ми різні. Скільки розмов точиться довкола банальності, якої насправді не існує. Або, можливо, так деякі політики виправдують своє зневажливе ставлення до людей. Я часто задумувалась над тим, щоб почати писати листи ще й шведським політикам. Сірим кардиналам.
— Кому?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Італійські черевики», після закриття браузера.