Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

полегшало. В Росії, посеред такої нищівної війни, він напевно загинув. Ні, друзі! Я самотній, і я хочу бути самотнім. Усі ці роки любив я Бога, а він мене ненавидів. Усі ці роки я боявся того, що Він мені тепер чинить. Усі стріли з Його колчана мене вже вразили. Йому залишається хіба що вбити мене. Але для цього він надто жорстокий. І я буду жити, жити, жити».

«Але ж Його влада, — заперечив Ґрошель, — поширюється і на цей світ, і на той. Лихо тобі, Менделю, коли ти помреш!»

На ці слова Мендель тільки щиро розреготався і сказав: «Я не боюся пекла, моя шкіра вже обпалена, мої члени вже знерухомлені, а злі духи — мої приятелі. Всіх мук пекла я вже запізнав. Чорт добріший за Бога. Бо не такий могутній, отож не може бути таким жорстоким. Ні, друзі, я не боюся!»

Тут друзі заніміли. Та все одно не схотіли залишити Менделя самого, отож сиділи мовчки. Ґрошель, наймолодший, зійшов униз, щоби сповістити своїй жінці та жінкам інших, що чоловіки сьогодні ввечері додому не прийдуть. Він привів до помешкання Менделя Зинґера ще п'ятьох євреїв, щоби їх було десятеро і можна було проказати вечірню молитву. Вони почали молитися. Але Мендель Зинґер не брав участи в молитві. Він непорушно сидів на ліжку. Не проказав він і заупокійної — Менкес сказав за нього. П'ятеро чужих чоловіків пішли собі. Але четверо друзів залишилися на цілу ніч. Одна з двох синіх ламп іще блимала останнім недогарком ґнота й останньою краплею олії на пласкому денці. Було тихо. Той чи той засинав на своєму місці, хропів, прокидався, сполоханий власним хропінням, і далі собі куняв.

Тільки Мендель не спав. Широко розкритими очима дивився він у вікно, за яким нарешті починала рідішати щільна чорнота ночі, а тоді сіріти, а потім і біліти. Шість ударів пролунало з утроби годинника. Тут друзі й побудилися, один за одним. І, не змовляючись, підхопили Менделя під пахви і звели вниз. Вони завели його до задньої кімнатки Сковронеків і вклали на тапчан.

Там він і заснув.

XIV

Від того ранку Мендель так і замешкав у Сковронеків. Друзі порозпродували його жалюгідні пожитки. Залишили тільки постіль і червоний сап'яновий мішечок із молитовним причандаллям, що його Мендель мало не спалив. До цього мішечка Мендель більше не торкався. Він так і висів собі у задній кімнатці Сковронеків на велетенському цвяху, сірий і припорошений. Мендель Зинґер уже не молився. Звісно, його часом кликали, коли бракувало десятого, щоби досягти приписаної кількости молільників. Але тоді він брав за присутність платню. Часом позичав то одному, то другому свого молитовного паска, за незначну платню. Подейкували, що він часто-густо заходжає до італійської дільниці, їсть там свинину і гнівить Бога. Люди, серед яких він жив, були по його боці у боротьбі, яку він оголосив Небові. Хоч і побожні, вони не могли не визнати його рації. Надто вже жорстоко обійшовся з ним Єгова.

У світі ще точилася війна. Крім Сема, Менделевого сина, живими залишилися всі рідні з дільниці, які пішли на фронт. Молодий Лемель став офіцером і, на щастя, втратив ліву руку. Він приїхав у відпустку і був героєм усієї дільниці. Всім євреям надав він право на батьківщину в Америці. Він усе ще залишався на етапі, щоби надати свіжим підрозділам останнього блиску. Хай як різнилися молодий Лемель і старий Зинґер, євреї в дільниці таки добачали в них певну спільність. Здавалося, євреї вірять, ніби Мендель і Лемель поділили між собою весь той безмір нещасть, який призначався їм усім. Але ж Мендель утратив набагато більше, ніж ліву руку! І якщо Лемель воював із німцями, то Мендель — із неземними силами. Тому навіть переконані, що старий несповна розуму, євреї все одно не могли не домішувати до свого співчуття дещицю захвату і благоговіння перед святістю божевілля. Без сумніву, цей Мендель Зинґер обраний. Гідним милосердя свідком жорстокої влади Єгови жив він посеред інших, чиїх осоружних буднів не збурювало таке жахіття. Довгі роки жив він усі свої дні, як вони, і мало хто зважав на нього, а декотрі то й просто не помічали. І ось одного дня його вирізнили в жахітний спосіб. Не було таких, хто його не знав би. Більшу частину дня він проводив у завулку. Здавалося, частиною його прокляття було не тільки терпіти таке безпримірне страждання, але й носити на собі знак цього лиха, мов стяг. Як вартовий власного болю сновигав він завулком, усі з ним віталися, декотрі давали якийсь дрібний гріш, багато хто до нього заговорював. За милостиню він не дякував, вітання ледве зауважував, а на питання відповідав «так» або «ні». Він уставав рано-вранці. До заднього покоїка Сковронеків не проникало світло, вікон вона не мала. Він тільки відчував ранок крізь віконниці, довгий шлях довелося проходити ранкові, перш ніж добратися до Менделя Зинґера. Тільки-но на вулиці починали ворушитися перші звуки, як Зинґер розпочинав день. Варив на спиртівці чай. Випивав його з хлібом і яйцем натвердо. Кидав несміливий, але злий погляд на мішечок зі священним причандаллям на стіні, у темно-синій тіні мішечок виглядав якимось іще темнішим наростом тіні. «Я не молюся!» — казав собі Мендель. Але йому боліло, що він не молиться. Гнів болів йому і безсилля цього гніву. Хоч Мендель і був розсварений із Богом, Бог іще правив світом. Ненависть так само його не досягала, як і побожність.

Переповнений такими і подібними міркуваннями Мендель розпочинав свій день. Колись, він це пригадував, його прокидання було легким, радісне очікування молитви будило його і охота поновити свідому близькість до Господа. Із блаженного тепла сну він поринав у ще рідніше, ще щиріше сяйво молитви, як у розкішну і все ж знайому залу, в якій жив могутній, проте усміхнений батько. «Доброго ранку, батьку!» — казав Мендель Зинґер, і йому здавалося, що він чує відповідь. Мана! Зала була розкішна й холодна, а батько могутній і злий. І нічого, крім грому, не лунало з його уст.

Мендель Зинґер відчиняв крамницю, викладав на вузеньку вітрину ноти, співочі тексти, грамофонні платівки й піднімав довгим дрючком залізні жалюзі. А тоді набирав повен рот води, оббризкував підлогу, брав мітлу і змітав бруд минулого дня. На маленькій лопатці ніс клапті паперу до печі, розкладав вогонь і спалював. Тоді виходив надвір, купував кілька газет і розносив кільком сусідам додому.