Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

що розвалилися від звуку труби Єгошуа. Коли Кетлін Кенйон п'ятдесят років тому провадила розкопки, вона знайшла стіни, але не стіни Єгошуа. Єгошуа жив близько 1200 років до н. е., а пані Кенйон виявила щось подібне до укріплень, давніше на вісім тисяч років. Вона зінтерпретувала їх як захисний бастіон, дванадцять футів заввишки й п'ять футів завтовшки, датований близько 9300 років до н. е. Нові дослідження 1980-х років показали, що вона, мабуть, помилилася, й її "укріплення" насправді складалися з кількох невеликих стін, збудованих в різний час, можливо, аби стримувати потік. Але друга її визначна знахідка, кам'яна вежа заввишки двадцять футів, можливо, справді була захисною. У світі, де найпотужнішою зброєю була палиця з прив'язаним до кінця загостреним каменем, це був справді могутній бастіон.

Ніде поза Горбистими Схилами люди не мали так багато чогось, вартого захисту. Навіть близько 7000 років до н. е. майже всі люди поза цим регіоном були збирачами, що щосезону переміщалися, і навіть коли влаштовували поселення, як-от Мерґар в теперішньому Пакистані чи Шаншань в дельті Янцзи, вони були дуже простенькі порівняно з Єрихоном. Якби мисливців-збирачів з будь-якого іншого місця на землі повітрям доправити до Чайоню чи Чатал-Гююку, вони, гадаю, не знали б, що їх вразило. Замість їхніх печер чи невеличких скупчень хиж — галасливі міста з міцними будинками, великими запасами харчів, впливовим мистецтвом та релігійними пам'ятниками. Там тяжко працювали, вмирали молодими й годували собою неприємний масив мікробів. Вони опинилися б пліч-о-пліч з багачами та злидарями й обурювалися чи тішилися б тим, що чоловіки мають владу над жінками, а батьки над дітьми. Вони, можливо, навіть зробили б відкриття, що деякі люди мають право вбивати їх у ритуалах. І, можливо, дивувалися б, навіщо люди все це собі заподіяли.

Просування далі та множення

 

видким перевиванням плівки стрибаємо через десять тисяч років, від джерел єрархії та тяжкої праці на Горбистих Схилах до Парижа 1967 року.

Чоловікам середнього віку, що керували кампусом Паризького університету в нудному передмісті Нантеру й були спадкоємцями патріярхальних традицій, що тяглися аж від Чатал-Гююку, видавалося очевидним, що їхнім підопічним молодим панночкам не належало заходити до спалень молодих джентльменів (чи навпаки). Можливо, такі правила ніколи не видавалися очевидними молоді, проте протягом трьохсот поколінь підлітки мусили з ними жити. Але більше такого не буде. Із закінченням весни студенти заперечили право старших диктувати, яким має бути їхнє кохання. У січні 1968 року Даніель Кон-Бендіт, нині поважний член Європарламенту від Партії зелених, а тоді студентський активіст, відомий як "Червоний Дені", порівняв міністра молодіжної політики з Гітлерюґендом. У травні студенти помірялися силою з озброєною поліцією у вуличних бійках і спаралізували середмістя Парижа барикадами та підпаленими автівками. Президент де Ґоль таємно зустрівся з генералами, аби з'ясувати, чи армія його підтримає, якщо дійде до нового Дня Бастилії.

Тут на сцену виходить Маршал Салінс, молодий викладач антропології з Мічиганського університету Салінс став відомим завдяки низці блискучих праць з питань суспільної еволюції та критиці війни у В'єтнамі; тепер він полишив Ен Арбор (що його він жорстко, але небезпідставно назвав "маленьким університетським містечком, що складається винятково з бічних вулиць"[56]), аби провести два роки в Колеж де Франс, що був Меккою і антропології, і студентського радикалізму. Коли криза поглибшала, Салінс надіслав до журналу Ле Тем Модерн статтю, що її мав прочитати кожен, хто хоч щось собою являв на французькій інтелектуальній сцені. Вона стала однією з найвагоміших антропологічних праць, написаних будь-коли.

"Відчиніть двері дитячих садків, університетів та інших в'язниць", — написали студенти-радикали на стіні в Нантері. "Завдяки викладачам та іспитам змагання починається в шість років". Стаття Салінса запропонувала студентам не відповідь, що її анархісти, мабуть, і не хотіли (одним з їхніх гасел було "Будь реалістом, вимагай неможливого"), але принаймні певну підтримку. Салінс сформулював головну проблему: буржуазне суспільство "звело вівтар Недосяжному: Нескінченним Потребам"[57]. Ми дотримуємося капіталістичної дисципліни й змагаємося за те, аби заробити гроші, аби задовольнити Нескінченні Потреби, купуючи речі, що їх ми насправді не хочемо. Можна дечого повчитися в мисливців-збирачів. "Найпримітивніші люди в світі, — пояснював він, — дуже мало чим володіли, але не були нужденними". Це лише на позір видавалося парадоксом. Салінс доводив, що збирачі зазвичай працювали від двадцяти однієї до тридцяти п'яти годин на тиждень — менше, ніж паризькі промислові робітники і навіть, можна припустити, студенти. Мисливці-збирачі не мали автівок чи телевізорів, але не знали, що мають їх потребувати. Вони мали мало коштів, але потребували ще менше. Це робило їх, за висновком Салінса, "первісним заможним суспільством".

Салінс мав рацію. Чому, питав він, осіле землеробство мало заступити пошук харчів, якщо винагородою були праця, нерівність та війни? Проте сталося саме так. Близько 7000 років до н. е. на Горбистих Схилах землеробство вже домінувало цілковито. Вже близько 8500 років до н. е. культивовані злаки поширилися на Кіпр, а близько 8000 років до н. е. досягли центральної Туреччини. Близько 7000 років до н. е. цілком одомашнені рослини досягай всіх цих регіонів і поширилися на схід до Пакистану (чи, можливо, постали там незалежно). Близько 6000 років до н. е. вони досягли Греції, південного Іраку та центральної Азії, близько 5000 років до н. е. — Єгипту та центральної Європи, близько 4000 років до н. е. — берегів Атлантики (рис. 2.4).

Археологи протягом десятиріч сперечалися, чому так сталося, але згоди так і не досягли. Зокрема, найсильніше узагальнення, що зміг собі дозволити Ґрем Баркер з Кембридзького університету у висновках недавнього авторитетного огляду, було таке: осілі землероби заступили збирачів "у різні способи, з різною швидкістю й з різних причин, проте за однакових викликів відомого їм світу"[58].

І хоча процес був безладним — яким ще він міг бути протягом тисячоліть у масштабі цілих континентів? — в ньому можна побачити багато сенсу, якщо згадати, що, зрештою, це все був рух Землі вгору Великим Енергетичним Ланцюгом. Внаслідок змін орбіти Земля діставала більше енергії від Сонця; фотосинтез перетворював частину цієї енергії на хемічну (отже, більше рослин); метаболізм перетворював частину енергії на кінетичну (отже, більше тварин); сільське господарство давало людям змогу діставати від рослин та тварин набагато більше енергії на свої потреби. Шкідливі комахи, хижаки та паразити своєю чергою висмоктували з землеробів стільки новоздобутої енергії, скільки могли, але лишалося ще багато.

Так