read-books.club » Сучасна проза » Розмальована вуаль 📚 - Українською

Читати книгу - "Розмальована вуаль"

282
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Розмальована вуаль" автора Сомерсет Вільям Моем. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 57
Перейти на сторінку:
соромно іноді згадувати, які колінця колись викидала.

Кітті засміялася, подумавши, що ця повненька немолода монахиня колись була неслухняною дівчинкою. І все ж у ній і досі залишалося щось дитинне, так що до неї тягнулося серце: здавалося, від неї пахнуло селом восени, коли на яблуневих гілках тяжіють плоди, а збіжжя скошене й складене на зиму. Вона не була наділена печальною й суворою праведністю абатиси, а лише простою й веселою життєрадісністю.

– Вам справді ніколи не хочеться повернутися додому, ma soeur?[19] – запитала якось Кітті.

– Ой, ні. Повернутися було б занадто складно. Мені тут подобається, я ніколи не буваю така щаслива, як серед сиріт. Вони такі добрі, такі вдячні. Але хоч і добре бути монахинею (on a beau etre religieuse[20]), та хіба забудеш свою матір і те, що вона вигодувала тебе груддю? Моя мати старенька, й мені гірко, що я її більше не побачу, але вона любить свою невістку, та й мій брат до неї добре ставиться. У них син росте, напевно, вони будуть раді мати ще одну пару сильних рук на господарстві. Коли я поїхала з Франції, він був ще малий, але було видно, що матиме колись кулаки, якими можна й бика завалити.

У тій тихій кімнаті, слухаючи жебоніння монахині, було неможливо повірити, що за стінами монастиря лютує моровиця. Безжурність сестри Сен-Жозеф передавалася й Кітті.

Сестра мала дитинну допитливість до світу та його мешканців. Вона розпитувала Кітті про Лондон та Британію, країну, де, як їй здавалося, туман висить такий густий, що в полудень не видно власної простягнутої долоні. Їй було цікаво знати, чи Кітті ходила на бали, чи жила вона у великому домі й скільки мала братів та сестер. Вона часто згадувала Волтера. Абатиса не могла ним натішитися, вони щодня за нього молилися. Яка Кітті щасливиця – має такого доброго, сміливого, розумного чоловіка.

51

Але рано чи пізно сестра Сен-Жозеф поверталася до обговорювання абатиси. Від самого початку Кітті усвідомлювала, що особистість цієї жінки підкорила собі цей монастир. Усі, хто в ньому жив, ставилися до неї з беззаперечною любов’ю та захватом, але також із трепетом і чималим благоговійним страхом. Попри її доброту Кітті в її присутності почувалася, наче школярка. З абатисою вона ніколи не поводилася невимушено, бо її сповнювало почуття таке дивне, що вона його аж соромилася, – благоговіння. Сестра Сен-Жозеф, зі щирим бажанням вразити Кітті, розповіла, в якій видатній сім’ї народилася абатиса; серед її предків були люди, які залишили слід в історії, а вона un peu cousine[21] половини європейських монархів: Альфонс ХІІІ полював з її батьком, а її сім’я мала chȃteaux[22] по всій Франції. Напевно, важко було покинути таку розкіш. Кітті слухала з усмішкою, але була дуже вражена.

– Du reste,[23] варто на неї просто глянути, – сказала сестра, – й відразу видно, що comme famille, c’est le dessus dupanier.[24]

– Таких гарних рук, як у неї, я ще не бачила, – відповіла Кітті.

– Ох, якби ви тільки знали, для чого вона ними користувалася. Вона роботи не цурається, notre bonne mère.[25]

Коли вони приїхали до цього міста, тут нічого не було. Вони збудували монастир. Абатиса накреслила план і наглядала за виконанням робіт. Щойно прибули, вони почали рятувати бідолашних непотрібних батькам маленьких дівчаток від «дитячих башт»[26] та безжальних рук повитух. Попервах у них не було ні ліжок, ні віконного скла, що захищало б від нічного повітря («Немає нічого, – сказала сестра Сен-Жозеф, – шкідливішого для здоров’я»), а часто – і грошей, не тільки щоб заплатити будівельникам, а й навіть на просту їжу, вони жили, наче селяни, та й це порівняння несправедливе, бо селяни у Франції, tenez,[27] чоловіки, що працювали на її батька, викинули б свиням таку їжу, як вони їли. Але в такі часи абатиса збирала поруч себе своїх доньок, вони ставали на коліна й молилися, і Пресвята Діва Марія надсилала їм гроші. То наступного дня поштою прийде тисяча франків, то незнайомець, якийсь англієць (тільки уявіть, протестант) чи навіть китаєць постукає у двері, доки вони ще стоять на колінах, і принесе їм дарунок. Якось вони були в такій скруті, що присяглися Діві Марії присвятити їй neuvaine,[28] якщо та їх виручить із біди, і можете повірити? Той кумедний містер Воддінгтон прийшов провідати їх наступного дня, сказав, що, судячи з вигляду, їм не завадить з’їсти по ростбіфу, й дав грошей.

Який він смішний чоловічок, з цією його голомозою головою й маленькими лукавими очима (ses petits yeux matins), а його жарти! Mon Dieu, як він нівечить французьку, а все одно з нього неможливо не сміятися. Він завжди в доброму гуморі. Весь цей час, доки лютує епідемія, він поводиться так, наче у відпустці. У нього серце француза, ще й гострий язик – не віриться, що він англієць. Хіба що через акцент. Але іноді сестрі Сен-Жозеф здається, що він навмисно перекручує слова, щоб усіх розсмішити. Звісно, моральністю він не вирізняється, але це його справа (ці слова супроводжувало зітхання, стенання плечами й кивання) – він нежонатий молодий чоловік.

– А що не так із його моральністю, ma soeur? – запитала Кітті з усмішкою.

– Невже ви не знаєте? Гріх мені вам розповідати. Не моя це справа. Він живе з китаянкою, чи то пак не зовсім китаянкою, а маньчжуркою. Вона принцеса, здається, й кохає його страшенно.

– Не може бути! – вигукнула Кітті.

– Чесно вам кажу, так і є. Це – великий гріх. Так не робиться. Хіба ви не чули, як тоді, коли ви вперше прийшли до монастиря й він не їв печива, яке я спеціально спекла з такої нагоди, notre bonne mère сказала, що він зіпсував собі шлунок маньчжурськими стравами? От що вона мала на увазі. Ви б бачили, як він скривився. Вся ця історія дуже цікава. Вийшло так, що він працював у Ганькоу під час революції, коли там убивали маньчжурців, і цей Воддінгтон, добра душа, врятував життя одній з їхніх найвидатніших родин, якихось родичів імператорської сім’ї. Та дівчина до нестями в нього закохалася, і – ну, далі можете самі здогадатися. А коли він поїхав із Ганькоу, вона втекла з дому й поїхала з ним, і тепер вона їздить із ним скрізь, і він змирився й утримує її, бідолаха, і, мушу сказати, дуже її любить. Вони бувають досить

1 ... 32 33 34 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розмальована вуаль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розмальована вуаль"