Читати книгу - "Діалоги"

а далі й інші сміхотворці посунули лайливою зграєю, проливаючи на мене свої сповнені отрутою насмішки. Але те, чим хотіли заплямувати мою чесноту, — додало їй ще більшого блиску. Корисно ж для неї, коли її виставляють, наче на огляд, коли випробовують її на міцність. А хто може краще пізнати, чого вона варта, аніж той, хто, пішовши силою проти неї, — її ж силу відчув? Твердість скелі пізнає лише той, хто лупає її. От і я стою, мов та прибережна скеля, яку раз по раз, наринаючи звідусіль, шмагають хвилі, але ні з місця її зрушити, ані скришити не годні, дарма що впродовж століть усе б’ють її та б’ють, невгамовні{125}. Тож нападайте, наскакуйте: моя перемога — у моїй витривалості. Хто нападає на щось незрушне, нездоланне, той обертає свою силу собі ж таки на шкоду. Шукайте ж чогось податливішого, м’якшого, у що могли б уп’ястися ваші стріли. Нудно вам, от і копирсаєтеся в чужих недоліках, видаючи такі ось судження: «Чи не надто просторе житло в того філософа? А той — чи не надто догоджає собі за обідом?» Зауважуєте чужі прищики, а самі он — у виразках. Це так, коли б якийсь нещасний, весь у гидких гнояках, почав насміхатися, вгледівши у когось якусь бородавку чи родимку на бездоганному тілі. Дорікайте Платонові, що він шукав грошей, Арістотелеві — що брав їх, Демокрітові — що нехтував ними, Епікурові — що їх тратив; мені ж дорікніть Алківіадом і Федром — ви, що засяєте од щастя, тільки-но трапиться нагода наслідувати мої похибки! Краще до своїх вад пригляньтеся, до того зла, що облягає вас з усіх боків — то вгризається ззовні, то нутрощі вам роз’їдає! Якщо вже не хочете знати про себе, в якому ви стані, то зрозумійте хоча б те, що не так усе добре серед людей загалом, щоб ви мали час вправляти свої язики, осуджуючи пороки тих, хто кращий від вас.

XXVIII

Та ви цього не розумієте і робите вигляд, який геть не підхожий до становища, в якому перебуваєте, — як ті, хто сидить собі чи в цирку, чи в театрі, ще не знаючи, що його дім — у жалобі. Я ж, дивлячись на вас наче згори, добре бачу, яка то буря чи то нависла над вами, готова ось-ось ударити громом, чи таки вже наготовилася вхопити й забрати зі собою всі ваші статки. Та що там статки? Хіба той шалений крутіж уже не підхопив, хоч ви й не зчулися, ваші душі, хіба не жбурляє ними так, що змушує одного чогось сахатися, до іншого наосліп пориватися, то вгору їх підбиваючи то ввергаючи у прірву{126}?

(На цьому текст у рукописах обривається).

Про спокій душі

Пильно до себе приглядаючись{127}, я зауважив, Сенеко, що деякі пороки постають переді мною мовби на видноті, рукою сягнути, інші — якісь невиразні, наче приховані, а ще інші — не сталі, що час до часу повертаються; я назвав би їх найдошкульнішими, подібними до розсіяних ворогів, готових догідної миті перейти в наступ; із ними ні так, ані сяк не поведешся: ані, як у часі війни, не будеш постійно у готовності, ані, як у мирі, — у безтурботті. І саме цей мій стан непокоїть мене найбільше (чому б я мав не зізнатись, як зізнаються лікареві?), бо, правду кажучи, я ані не вільний від усіх тих пороків, яких боявся, ба й ненавидів, ані — цілком від них залежний; перебуваю, якщо в не найгіршому, то вже напевно — у плачевному, якомусь нудотному стані{128}. І не варто мені казати, що чесноти у самих своїх початках ще надто слабкі й лише з часом набувають і сили, й стійкості; добре знаю й те, що вся ця звернена на щось показне діяльність, маю на увазі почесті, ораторську славу та й усе інше, залежне від ставлення люду, з часом посилюється — хай це та діяльність, яка постачає нам справжні сили, а хай та, яка дбає, аби лиш подобатися, про зовнішній блиск і вичікує роки, аж сама давнина її прикрасить, — але боюся, щоб звичка, вона ж бо додає стійкості всьому, ще глибше не увігнала в мене той мій порок: тривалість в одному якомусь занятті породжує любов і до чогось поганого, і до доброго.

Що ж то за така недуга моєї душі{129}, що вагається між одним і другим, — ані на правильний шлях твердо ступити не може, ані манівцем пуститися, — мені годі окреслити в цілості, хіба що — частинами тобі викладу; скажу, що зі мною трапляється, а ти вже підшукай тій хворобі назву. Над усе, зізнаюся насамперед, люблю ощадливість: подобається скромне, не для показу влаштоване ложе; не зі скрині добутий одяг, не той, що всілякими привісками й тисячами шнурочків сліпить очі своїм блиском, а домашній, вигідний, що ані зберігати, ані добувати його не клопітно; до смаку їжа, яку не мусять готувати й ворожити коло неї цілі загони кухарів; не та, яку вельможа замовляє для себе ще за багато днів наперед, подає ж її до столу не одна лиш пара рук, — а легка для приготування, у якій нічого вишуканого, витратного, якої будь-де знайдеш удосталь, ані для статку твого не обтяжливої, ані для тіла: не вернеться з нього тією ж дорогою, якою увійшла. Мені до вподоби простакуватий слуга й такий самий хлопчина-челядник; успадковане від батька-селянина{130} масивне столове срібло без жодної на ньому різьби й імені митця; нічим не примітний стіл, що ні особливим рисунком лінії не вирізняється, ані в місті не славиться тим, що переходив у спадок від одних до інших вишуканих господарів, — просто ужитковий стіл, на якому жоден гість не затримує чи то здивованого, чи заздрістю запаленого ока.

Але при тій моїй любові до скромності мене засліплює пишнота деяких шкіл: рясніше, аніж на публічних урочистостях, золотом обвішані раби, цілі загони блискотливих слуг. А ще ж ті доми, де й нога ступає по коштовному, де, що не закут, там наче сипнув хто коштовностями{131}, де й уся стеля{132} разить ними очі, де, ласо й невідступно, юрмляться перехоплювачі спадків… Що