Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

на високих дахах — усе було наповнене голосами й шепотом, легким співом і чиїмись зітханнями: звичними звуками нічного життя, яке тривало собі, не звертаючи особливої уваги на твою присутність. Міста, до яких ми потрапляємо, загалом рідко реагують на нашу появу — у них достатньо власного клопоту, своїх справ та проблем, аби звертати увагу на кожного новоприбулого пасажира. Натомість ти, уперше сюди потрапивши, намагався з’ясувати для себе розташування всіх важливих маршрутів та головних нервових точок, із якими доведеться в подальшому мати справу. З’ясовував, ще не чуючи голосів тих, хто своїми історіями наповнює помешкання й коридори, телефонні будки та трамвайні зупинки. Історії ці відслідковувалися пізніше, уже після того, як випадало розібратися з назвами вулиць і визначитися зі стратегічними об’єктами, які й забезпечували безперервний кровообіг ландшафту, чітку й невтомну роботу його сердечних клапанів. Тим більше історії переважно й пов’язані були саме з цими об’єктами.

Ти сам їх знаходив, випадково й непослідовно, натрапляв на них у темряві, опинявся поряд із ними, серед ранкових дощів. Відразу ж відчуваючи, як десь тут, поруч, на відстані дотику, у сусідній кімнаті тягнуться дроти й кабелі, якими передається вся найважливіша інформація цих кварталів, десь поряд із тобою триває велика щоденна робота з організації життєдіяльності всього цього господарства, усіх цих нагромаджень каменя та зелені, і те, що ти наблизився на таку близьку відстань до головного, до того, що зазвичай приховують, — це вже невипадково. Маєш відтепер триматися цих будівель, дотримуватися невидимих правил, нікому нічого не розповідаючи й ні від кого нічого не приховуючи.

+

Контори, у яких переписуються від руки всі приписи цього світу, пивні, де настоюється отрута для ворогів, палаци піонерів та будинки побуту, підземні тунелі й майстерні художників, пункти прийому посуду, наповнені прокламаціями, і спортивні зали, перелаштовані під зали засідань, — місто, яке відкривалося всіма своїми дверима, ямами та пустотами, примушує любити й приймати себе з усіма своїми загадками та головоломками, змушує захищати потім усі ці притулки для божевільних та зневажених, підтримувати комуни злодіїв і відвідувати курси снайперів. І ти тримаєшся за таємні комунікації, за незрозумілі місця й трагічні біографії, намагаючись за будь-яку ціну зберегти весь той хаос і впорядкованість, із яких усі міста за великим рахунком і складаються. Адже хаос і впорядкованість теж мають здатність зникати, поступаючись місцем порожнечі й тіням.

+

Іноді мені здається, що хтось вийняв із цього міста найважливіше, скажімо, органи дихання, і дихання його від цього зупиняється й завмирає, і ця аритмічність, завмирання подиху свідчать, що все давно й безнадійно змінилося, усе втратило свій початковий вигляд, набувши якихось цілком нових, незвичних і не завжди привабливих рис. Кожен із нас тримається за своє минуле, ніби за тверду морську поверхню, намагаючись не надто від неї віддалятися. Це все питання невпевненості й страху, сліпа довіра до знайомих облич та імен, безпідставна переконаність у тому, що минуле залишиться з нами назавжди, не зрадить нас, що від нього завжди можна буде відштовхнутися, відчуваючи його тепло й упорядкованість. Натомість час вимиває його, це наше минуле, мов прибережні ґрунти, розламуючи чіткі берегові лінії, змішуючи всю його узгодженість та розміреність. І ти раптом починаєш недораховуватись якихось важливих речей, не пізнаєш облич і плутаєшся в іменах, а головне — помічаєш фатальні зміни й утрати, які сталися з містом, відчуваєш протяг у просторі, бачиш чорні діри в парках і вулицях, у яких назавжди зникло щось дуже важливе, щось, чого, поза сумнівом, тобі завжди бракуватиме.

+

Найпростіше, звісно, пов’язати це з ностальгією. Ностальгією за тими часами, коли всі ми були разом, коли нам усім цілком непогано велося в цьому місті, коли друзі були молодшими й виглядали не так поламано, коли ще ніхто не здався, не перейшов на бік ворога й життя видавалося настільки безкінечним, що початок усіх справ і проектів можна було сміливо відкладати на невизначений термін. Насправді про жодну ностальгію не йдеться. Ностальгія не має нічого спільного з твоїм бажанням відстоювати будинки й приміщення, у яких ти прожив усі ці роки, зі спробами втриматися на цих вулицях, захистити теплу цеглу й суху літню зелень. Не йдеться про спроби триматися за минуле. Жодного минулого не існує. Воно належить виключно твоїм снам, з’являючись разом із ними і разом із ними зникаючи. Натомість існують віконні рами та розбиті двері, мокрі від туману хідники й університетські стадіони, з яких усе це минуле й починалося. Існує незліченна кількість облич та імен, короткі вітання, упевнені рухи, тисяча тисяч історій та біографій, з яких і складається реальність. А вже далі все залежить від тебе — які з цих історій ти зможеш почути, які з них будуть тобі зрозумілі, котрі з них ти готовий будеш переповісти. Постійне багатоголосся, присутність у твоєму житті героїв і зрадників і стають головним предметом розмови, задаючи цій оповіді необхідний напрямок та гучність. І, говорячи про міста, до яких ти ніяк не можеш пробитися, шляхи до яких виявляються перекритими й контрольованими, ти оперуєш перш за все цими, давно почутими й легко відтвореними голосами, історіями, що вони переповідали, їхніми повчаннями та настановами, лозунгами й маніфестами.

+

Тобі не лишається нічого іншого, як триматися за місто, яке свого часу відкрило тобі всі свої схованки та потаємні люки. Ти мусиш боронити їх від зникнення та деформації. Ти приречений заходити, ніби у воду, у порожні вересневі провулки, де листя засипає автівки й з вікон на вулицю викидають старі меблі. Тому що, оминувши їх одного разу, ти ризикуєш утратити їх назавжди, і тоді тобі залишиться хіба що твоя ностальгія — печальне безнадійне бажання жити химерами та вигадками, виправдовуючи свою слабкість любов’ю, а свою невпевненість — ніжністю.

Не лишається нікого, крім перехожих і відвідувачів кав’ярень, пасажирів підземки й мешканців