Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

максимально розширити свій простір, впустивши хоч трохи світла, бранка змушена так пристосовуватися до руху своєї в’язниці, щоб над головою весь час опинялися шестеро бичачих очей, — тобто, щоб гравцеві неминуче випадала шістка. Травматичне ядро складає відчуття повної незахищеності: клітка з псевдопрозорими очима-вікнами лише подвоює залежність і приреченість індивіда. Оповідачка живе тут лише як тіло, що має вагу й підвладне законам гравітації; вона забезпечує виграш комусь іншому, а сама приречена на програш — виживання як використання-до-смерті.

Компенсаторним виходом з кошмару Реального стає активація ідеологічного запобіжника — пробудження у фантазм соціального буття. Мертві бичачі очі оживають в образі прибиральниць, які зранку знаходять оповідачку. Їхній груповий погляд стає апофеозом репресії: він ексгібіціонує голе тіло, перетворює його на збоченське, хворе, кримінальне. Під цим поглядом гола жінка перетворюється на доказ злочину — її не можна торкатися або бодай чимось прикрити, доки не приїдуть «товариші». Оповідачка сама віддається цьому репресивному погляду — соромливо прикривається руками, визнаючи свою оголеність за провину. Вона навіть не намагається вигадати якусь історію про маньяка-ґвалтівника, а, немов гарно вишколена вівчарка, чемно всідається до поліцейського авто, приймаючи насилля ідеологічної системи. У такий спосіб дівчина отримує шанс символічно скасувати власну смертність, зайнявши своє чітко визначене місце серед абстрактних і вічних (й одвічно винних) суб’єктів світу репрезентації.

Проте оповідачка ще довгі роки шукатиме у громадських місцях свого дивного детектива — не ковзатиме поглядом, наче по вітрині, а вдивлятиметься у світ, щоб вирізнити окреме обличчя. Досвід тактильного контакту-пресингу дозволив їй створити складку-пам'ять, складку-погляд, складку-голос — власний дискурс пригадування-переживання травматичного моменту через письмо.

Катя Ланґе-Мюлер

Надто рання любов до тварин

Відколи я знаю тварин, я люблю рослини

Ґ. Баєр, актор

Я не чинила спротиву людям, які все виштовхували мене, аж доки не опинилася десь між товарів домашнього вжитку, що користувалися меншим попитом і зрештою, вперлася в контейнер, повний жовтих свічок для новорічної ялинки, по дванадцять у кожній упаковці. Чомусь мені сподобалися ці свічки; вони були коротенькі, товстенькі, мали довершену циліндричну форму і матовий жовтий колір, що нагадував мені тягучий штучний мед, яким я любила поласувати колись давно, у дитинстві. Крихти кристалізованого цукру в ньому нагадували солодкий пісок, цукор-пісок, і коли я ложка за ложкою з'їдала цілу склянку й нарешті вдавалося розтерти язиком об піднебіння всі ці кристалики, мені боліли молочні зуби й липка слина витікала з кутиків рота.

Заглиблена в думки — але, власне кажучи, ненавмисне — я засунула одразу два пакуночки цих свічок під пальто. І навіть трохи злякалася, коли відчула крізь светр на ребрах картонні упаковки, які притискала правою рукою до тіла. У мене не було наміру щось красти, я достеменно знала, що двічі за останній час уже попадалася, тож такі витівки слід було наразі припиняти; але моя права рука, яка судомно тримала ті свічки, наче вовк тримає в зубах ягня, і короткий погляд на довколишню метушню переконали мене, що я в жодному разі вже не можу відмінити крадіжку, а маю спробувати якомога швидше вибратися звідси.

Я відвернулася від контейнера, витягла голову, шукаючи найкоротший шлях до втечі, й у ту ж мить відчула, як чийсь великий палець уперся мені в шию між коміром пальта й краєм шапки. Я злякано повела плечима вгору, й рука, яка легко, мов тінь, опустилася на мою потилицю, відірвалася від мене, але вже за долю секунди, тільки-но я перевела подих і зібралася повірити у випадковість чи принаймні помилковість цього доторку, та рука міцно схопила мене вище ліктя й потягнула назад.

Я озирнулася й побачила простоволосого чоловіка в коричневому піджаку — і в ту ж мить зрозуміла, що бачу його не вперше. Ще коли я заходила до магазину, він привернув мою увагу. Це був один із небагатьох чоловіків посеред усіх цих жінок та дітей, та ще й стояв у них на шляху, немов заблукав, не проявляючи жодного інтересу бодай до чогось на столах. Одягнутий чомусь цілком по-літньому — ні тобі рукавичок, ні шапки чи шарфа, навіть без пальта, куртки або теплого светра, лише в тонкій нейлоновій сорочці, в жахливому оливково-брунатому костюмі та іржаво-червоних сухесеньких туфлях. Біс із ним, сказала я собі, може, він мешкає одразу за рогом, або в них є тут гардероб; та й усередині доволі тепло. Але люди штовхали мене вперед, усе далі від того чоловіка, аж до жовтих свічок, яким конче треба було нагадати мені про дитинство, так що я не втрималася — і тепер ось він.

«Ідіть за мною, не чиніть спротиву», — сказав чоловік доволі м’яким голосом, який звучав облудно приязно і аж ніяк не пасував до його грубої хватки. Я дозволила йому вести мене крізь натовп, як ведуть сліпу через перехрестя двох головних вулиць без світлофорів. Я справді не дуже добре бачила, тому що очі були повні сліз; але мені потроху ставало зрозуміло, що чоловік виконував роботу, про яку я знала до цього часу лише з деяких невітчизняних книг та фільмів, але ніколи не вважала її можливою в наших реаліях — він був детективом в універмазі.

Притримуючи пакунки ліктем, я змахнула правим кулаком сльози й могла тепер роздивитися цього чоловіка; здавалося, він цього не помічав.

Чоловік мав одне з тих невиразних і аж підозріло непримітних, як ми колись казали, «конспіративних» облич. У шлюбному оголошенні чи протоколі допиту свідка його б охарактеризували як «молодий чоловік зі звичайною зовнішністю». Ріденьке темно-русяве волосся з пробором набік було старанно зачесане, але неакуратно підстрижене. Причісується він, мабуть, сам, а підстригає його дружина, бо вони заощаджують на автомобіль, економлячи ще й на перукареві — можливо, навіть і для неї. Незворушні очі дещо виступали вперед: я не могла їх добре роздивитися збоку, бо були вони напівопущені, важкі, з чорними віями, які стомлено здригалися й надавали йому вигляду чемної державної жалоби в дощовий день. Ніс був прямий, невеликий і червоніший, а губи тонкі, практично відсутні, як у політиків з поважним стажем.

У мене звело шлунок. Намагаючись не зважати на біль і вивчаючи доступні моєму погляду риси детектива з універмагу, я виразно усвідомлювала, що саме відбувалося. Мене піймали, вже втретє, і вели якимись пожежними сходами назустріч неминучому. «Один, два, три — і наступним будеш ти». Стоїчно, мов юні удави, але не дуже успішно, мої нутрощі здавлювали, місили, душили напрочуд еластичне, вороже, чужорідне тіло, яке я